Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Замовкнути й дати мені почитати газету, – хотілося сказати. Ось тільки тоді вони точно зробили б усе із точністю до навпаки. Я помовчала з хвилину. 

– Ставте щити, – сказала зрештою. Більш нудне завдання годі й придумати; якщо пощастить, на наступну мою лекцію взагалі ніхто не прийде. 

Кава вже почала закінчуватися, коли я помітила пусті, сповнені нерозуміння погляди. 

 – Що?

Леонард обережно поправив і без того ідеальний комірець сорочки й сказав:

 – Ми не знаємо, як. 

Я так різко повернулася у кріслі, що воно натужно скрипнуло й не розвалилося тільки через якісь невідомі чари, що були колись на нього накладені. Кава, якби я не встигла б її ковтнути, пішла б мені носом. 

 – Повтори?

Леонард слухняно повторив, але від цього слова не почали вкладатися в мене в голові краще. 

– Професор Санен викладав нам тільки теорію, – додав він трохи згодом, знизуючи плечима, а я стиснула перенісся двома пальцями й повільно видихнула. 

Розумові щити вміли ставити навіть діти. Це було першим, чого я навчилася ще тоді, коли навіть не вміла до ладу ходити, і хай як нудно це не було, щити були основною навичкою, без якої неможливо було б рухатися далі. 

А ці бовдури й цього не вміли. 

Раптом мені захотілося довго сміятися Саненові в лице; вочевидь, це саме він приклав руку до того, що я стільки років робила те, що робила – і абсолютно безкарно. Якщо всіх палацових менталістів навчав свого часу саме він, тоді зовсім не дивно, що мені вдавалося виходити сухою з води півтора десятиліття. 

– А самі чого не навчилися? – підняла я брови. – Це ж простіше простого – навіть, я впевнена, для вас. 

Вони дивилися на мене з пустотою в очах не меншою, ніж хвилину тому, і я продовжила. 

– Перш за все – звільніть голову від зайвих думок, зробіть її такою пустою, як тільки можете, – я подивилася на них скептично. – Впевнена, для вас це буде зовсім не важко. А потім зосередьте потоки чарів не на руках чи сонячному сплетінні, а в голові. Будуйте стіну, ліс, фортецю – все, що заманеться. Все, що може захистити ваш мозок. Дивіться, ось як це роблю я… 

Я дивилася, як поступово на їхніх лицях з’являється якщо не просвітлення, то, щонайменше, на них починає потрапляти світанок знання. Вони були жалюгідні, і це у кращому випадку – за двадцять хвилин спроб жоден з них не зміг відгородитися навіть від слабкого, як вітерець, втручання у розум. 

– А спробуй-но припинити думати про те, щоб нічого не думати, – сварливо сказала я Греті. – Я твої думки чую за всю кімнату, і навіть без менталістики. Ти–

Я перервалася на середині слова, бо почула з коридору якийсь шум. Навіть не з коридору, а наче з самого ядра будівлі – де б воно не було. Це був дзвін, що сповіщав про кінець заняття. Він видавав повільний, лінивий звук – такий самий старий, як і весь факультет. 

– Ну все, гуляйте, – буркнула я, підбираючи чашку й обтрушуючи спідниці. – Побачимося на наступному занятті. Сподіваюся, ваші щити до нього стануть трохи товщими від паперу. 

Я почула кілька розчарованих видихів позаду, коли нашийник наче стиснувся в мене на горлі, змушуючи зупинитися й прикласти руку до ключиць. Та всього за мить біль припинився, наче його й не було. Я навіть подумала, що мені й справді тільки здалося, але потім все повторилося знову, змушуючи скривитися та опустити голову, аби ніхто не став свідком цієї несподіваної слабкості й приниження. 

Ярош. 

Це Ярош мене кликав – чомусь я знала це на якомусь підсвідомому рівні. Верес чекав на мене під будівлею, і я не мала можливості відмовитися від цієї зустрічі. 

Я зачекала, поки усі четверо підуть, простежила через брудне вікно, як їхні силуети перетворилися на маленькі крапочки серед дощу, а тоді пішла до холу й сама. Там, притулившись до ноги Кассандри, стояв ректор – з широкою посмішкою на губах, від одного вигляду якої хотілося його вдарити. 

Пальцем він поманив мене до себе.