Читати книгу - "Гарбузовий мармелад, Марина Тітова"

Він не одразу побачив, що за цим слідкують. А коли й побачив, то не зашарівся від пильності глядачки. Навпаки почав ще граційніше та гнучкіше рухатись.

— Завжди мріяв приміряти жіночий одяг. Звісно, я не знайшов нормальні панталони, а тільки ці ниточки. Сподіваюся, я правильно їх одягнув? Коли йшов до тебе, то бачив жінок у подібному на великих таких картинах! Уявляєш, вони по всьому місті ті картини! Ще й з написами! Чого тільки там немає! — емоційно сповістив. 

— То рекламні бігборди. Як станеш нормальною людиною, то може зроблю тобі екскурсію містом. Але поки що, сховайся у шафі, — спохватилася Яна й почала заштовхувати скелет у відповідне місце, бо саме почувся дзвінок у двері. — Сядь і сиди тут, Володя! Не висовуйся! Гаразд?

Воледермар не став опиратися. І на "Володю" вже озвався. Йому подобалась все більше й більше ця люб'язна дівчинка. Він подумав, що ховати скелети у шафу — це, мабуть, такий ритуал гостинності сучасного покоління. Хоча й дивно, бо під час життя чоловіка у місця для одягу або під ліжка пхали коханців... Але ж світ змінюється, чи не так? Тому він замріяно зітхнув і почав вдихати аромат одягу, серед якого опинився. Тут все пахло Яночкою, цією милою красунею. А десь там чувся її лагідний голос... і ще чийсь. Володя зізнався сам собі, що Яна — найкраща партія для нього. Він уявив, як їм буде добре разом.

Та у мрії живого скелета зовсім скоро сталося вторгнення. Яна неочікувано прочинила настіж шафу й повідомила, що можна виходити. Але в руках дівчина тримала кота. Воледермам узрівши тваринку напружився. Втім, як це саме зробила й домашня улюблениця, котра вчепилася кігтями у светр дівчини.

— А це що таке?! — заверещав несамовитим голосом чоловік.

— Це Дейзі, — ніяково промовила шатенка, не петраючи щодо поведінки кішечки та Володі.

— Це кіт! Це кіт! Забери його! Викинь! А-а-а! — не припинив горлопанити Воледермар і забився якомога далі у шафу. Від його вереску Дейзі сплигнула з рук Яни та одним махом сховалась під ліжком.

Яна розгубилася й не знала, що їй робити й кого заспокоювати першим. Та як поводить себе Дейзі панна знала, а ось поведінку скелета вона не могла передбачити. Вибір був очевидним.

— Володя, стули свої щелепи, я тебе благаю! Кричиш так, наче в тебе є легені! Це ж невинна кішка! Що на тебе найшло? Ти що ж, котів боїшся?

— Невинна кішка? Ой, не думаю. Це миле створіння може виявитись котанідзем!

— Ким?! — округлились очі дівчини.

— Котанідзе — це клан перевертнів. Їх тотем кіт. Один представник такого клану колись і зачарував мене, мало не вбивши!

Яна пошкодувала, що стола у цей момент на ногах. Краще б присіла. Про котів-перевертнів вона ніколи не чула.

— Ти впевнений?

— Ще б пак!

— А що між вами сталося, що ти накликав на себе таку біду? — поцікавилася молодиця. — Ти теж був якимось перевертнем і ваші клани воювали? — згадала вона відомий фільм, де вампіри ворогували з вовкулаками.

— Ні. Ти що! — виліз зі свого сховку Воледермар, щоб постати у всій своїй красі та виразно сказати:  — Я був піратом.

Заява вразила Янусю. Та у світлі події останніх днів її вже ніщо не лякало. Вона засміялась:

— Ну хоч добре, що не вампіром. А то я вже подумало, що з якого дива б ти не душею, а тільки тілом. Вампіри ж безсмертні й...

— ...Ні, ні! У мене, звичайно, конусоподібні зуби уціліли й виглядають зараз лячно, але вони ніколи не були вампірськими іклами. Присягаюся! – не дав завершити Янину думку скелет.

Двадцятирічна панна полегшено видихнула повітря через рот.

— Ну, як пірат, так пірат. Зараз, на жаль, ця професія вже не актуальна, але ми тобі знайдемо нову роботу. Можеш стати, наприклад, хакером. Звичайно, мережа не океан, але це єдиний простір, де ще є піратство у широкому розумінні цього слова. Але це все потім. Володя, давай спершу розв'яжемомо питання твоєї зовнішності. Розкажи мені більше про того твого кота, котрий тебе убив тілесно. Ми можемо його якось знайти?

— Минуло п'ять сторіч. Я усією душею сподіваюся, що він уже мертвий, — замислився й Володя, заспокоївшись і забувши про присутність кішка у кімнаті.

— Але ж у котів дев'ять життів. Думаєш, не вистачило до нашого часу?

— Чисто теоретично міг би, але... У котів клану котанідзе сім разів можливе відродження, якщо вони у подобі котів у ту мить. Дев'яте життя — це їх людська подоба й воно апріорі єдине. Тож... Ні. Знайти його і змусити повернути мою зовнішність не вийде.

Володя з Яною сіли на ліжко. З пів години вони обговорювали можливі варіанти, які б допомогли. Та нічого путнього не знаходилось. Тоді Яна махнула рукою.

— Ай! Чия не пропадала! А що, як я ще раз тебе поцілую? 

Пропозиція зацікавила Володю. І навіть те, що поцілунок міг не оживити його фізично було чоловіку не страшно. Головне, він морально відчув себе живим. Він усвідомив, що закохався.

— Ти впевнена? А чи не буде тобі бридко це робити? Якщо цілувати, так треба з душею. У тебе як із блювотним рефлексом? Може б я спершу у душ сходив? — про всяк випадок озвучив свою думку романтичний принц-скелет.