Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— Будь ласка, Лу, побудь сьогодні вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всі могли більше часу проводити разом.

Ніякої гідної відмовки я вигадати не змогла, та й зрозуміла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбільше в цій ситуації бентежить те, що дев’яносто п’ять відсотків мене до нестями бояться цього вечора, а інші п’ять чекають з нетерпінням нагоди побути поруч із ним.

Мені шкода, Саро. Мені дійсно дуже шкода.

***

— Дозвольте ваше пальто.

«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в біса, така? Покоївка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив поріг нашої квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Він, нервово всміхаючись, розмотує шарф і витрясається з зимового пальта, віддає їх мені майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Мені потрібна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я вішаю його в напхану шафу за вхідними дверима, майже розкладаючи на власній куртці, щоб потім розсунути їх так далеко, наскільки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але він прийшов на півгодини раніше, ще й примудрився з’явитися саме тоді, коли Сара вибігла чорними східцями, ніби вони актори в дурнуватому фарсі.

— Сара щойно побігла до крамниці по вино, — заїкаюсь я. — Це за рогом, вона зараз буде. П’ять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.

Він киває. І продовжує всміхатися, попри те що я повторила власні слова аж тричі.

— Проходьте, проходьте, — я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашої малесенької вітальні. — Як провели свята?

Він сідає в кінці канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сісти самій, і нарешті обираю стільця. Що ще мені було робити? Сісти коло нього на канапі? Випадково притиснутися до нього?

— Та так… знаєте, — він усміхається майже сором’язливо, — святково, — додає після паузи, — індичка, забагато пива.

Я теж усміхаюся.

— Мабуть, так само, як і в мене. Тільки я п’ю вино.

Що я роблю? Намагаюся справити вишукане враження? Він ще подумає, що я якась претензійна дурепа.

«Ну ж бо, Саро, — думаю я, — повертайся вже й рятуй мене від мене самої, я ще не готова залишатися з ним сам на сам». Мене жахає власне бажання скористатися шансом та поцікавитися, чи він пригадує мене в тому автобусі. Я відчуваю, як питання підіймається гортанню, ніби його звідти підштовхує ціла колонія працьовитих мурах. Я ковтаю клубок у горлі. Долоні пітніють. Я не знаю, на що сподіватися, коли запитаю його про те, бо на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що відповідь буде негативною. Джек живе в реальному світі, у нього така гаряча подружка, він, певно, забув мене раніше, ніж автобус повернув за ріг Кемден Хай Стрит.

— Отже, Лорі, — каже він, очевидно, намагаючись вигадати тему розмови. Я почуваюся, як у перукарні: ніби стиліст бачить, що зі мною буде багато роботи, а я зараз збрешу, що їду на канікули. — Що ви вивчали?

— Медіа й журналістику.

Він не здивований. Він напевне знає, що ми із Сарою були на одному факультеті в Мідлсексі.

— Мене ваблять слова, — уточнюю я. — Сподіваюся, потраплю до журналів, коли мені таки пощастить. Я ніколи не планувала працювати перед камерою. — Зупиняюся саме на словах «на відміну від Сари», бо я впевнена, він уже знає, що до планів подруги входить робота в програмі місцевої служби новин, поки не покличуть до національного каналу. Фейсбуком постійно вештається цитата: «Деякі дівчата народжуються з блискітками в крові» чи щось подібне. Сара саме така, навіть більше, ніж просто така. У її блискітки примішаний гравій, вона не зупиниться, поки не отримає бажаного.

— А ви?

Він піднімає одне плече.

— В універі — журналістика. Мене вабить радіо.

Я вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радіо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пізно вночі, та й то, коли основного ведучого немає на місці, а цього не трапляється майже ніколи. Але всі десь починають, і, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, він точно займе гідне місце на радіо. У мене виникає раптове жахливе видіння: він із Сарою — золота телепарочка, такі як Філ і Голлі[4], яка сяє з мого телевізора кожного Божого дня, вони сиплють своїми фірмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатій. Це так реалістично, що я розгубила всі слова і, нарешті, з полегшенням почула, як повертається в замку Сарин ключ.

— Сонце, я вдома, — гукає вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старі віконні рами у вітальні.

— Ось вона, — кажу я та не відомо чому підскакую. — Піду їй допоможу.

Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.

— Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.

Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихи — мені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питати — це ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиною — у руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, з’єднаних нитками бажань і мрій, ось вона — чудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?

Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному