Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Рута лиш зневажливо фиркнула, а Настуня зачаїлася й сторожко чекала, що буде далі.

– Настунечко! – піднесено продовжував Олесь. – Підемо ми з тобою до мого хрещеного батька за благословенням! Він нас у недолі не покине. Будеш жити в Києві в хоромах і носити дорогі намиста з дукачами!

При млявому світлі вогнища можна було розгледіти, як іще сильніший вогонь розгорався всередині Настуні. Її очі горіли ясніше Північної зірки в сузір'ї Великого Ковша. Вона нічого не відповіла, але коли настав холодний весняний ранок, перші промінчики сонця освітили кострище, а Рута прокинулася від чергового жахіття, вона побачила Настуню, що мирно спала в обіймах Олеся.

Настуня, із округлим животиком, де мешкало ще ненароджене живе створіння, високими, мов намальованими, бровами над проникливо-карими очима на правильному круглому лиці, може й не була би такою звабливою, якби увесь наступний день не пускала Олесю бісиків, не клала руки йому на стегно й не казала тихенько й перебільшено покірно: «Тепер ти, пане, – мій господар, перед людьми й перед Богом».

І тоді, незважаючи на незбагненну відразу, яку Олесь відчував до цієї молодої й чарівливої жінки, він обіймав її, цілував, а під час зупинок на березі відходив із нею в верболози й брав її, кохав довго, нестямно, уявляючи, що дитина в її череві справді його.

Човен пристав до берега поночі. Пропливши між островів при світлі місяця, його витягли на сухе в урочищі Наталка, і там само заховали між очерету. Ранку вирішили не чекати й неквапливо рушили вздовж Дніпра. Туди, де на пагорбах виднілося темне, із де-не-де запаленими в вікнах свічками й лучинами, місто. На баштах тихо перегукувалася сторожа, десь гавкав собака й лаялися п'яні, виходячи з гаванської корчми.

Рута знала всі тутешні дороги й стежки. Рута знову була вдома.

Благословлялося на день, коли подорожні дісталися двору. Ранковий туман потроху розсіювався, але картина, яка відкрилася мандрівникам, переповнила їхні серця забобонним страхом.

Стара хата стояла самотньо під самим схилом гори. Колись квітучий доглянутий сад навколо тієї хати зараз нагадував непролазну пущу. На городі, де мама Рути поруч із буряками й квасолею вирощувала цілющі трави, тепер буяли самі лише бур'яни, що сіро-бурими сторчаками лишилися ще з минулого року. Сусідські хати – а їх в урочищі колись було близько десятка – нині були розібрані, або ж завалені від часу й запустіння, від чого це місце за горою здавалося ще більш моторошним. Певно, сусіди побоялися палити Рутину хату, але й жити так близько від відьминого угіддя не бажали.

Мандрівники, розриваючи зарості пожухлого хмелю й дикого винограду, що завили тут все, нарешті дісталися дверей.

– Що ж, не хороми, але жити можна, – постановила Настуня, підходячи до колись мальованих вікон і зі скрипом відчиняючи протрухлі віконниці.

Рута недобре зиркнула на неї, але нічого не сказала. Повернутися в цей дім після дванадцяти років для неї означало розтривожити болючі спогади, які вона все ще намагалася забути. Для неї це була не просто хата. Це було її дитинство. І саме тут, за порогом, померла її мама, а потім і тато. Померли через неї.

Дівчина постояла трохи в дворі, озираючись.

Усе навколо здавалося таким рідним, таким знайомим, і разом з тим, далеким і відчуженим. Ось стежка, що вела до криниці. Колись вона була широкою й гарно протоптаною, усі сусіди Рути ходили нею по воду. Зараз стежкою стелився спориш, а з боків жалкими лапами погрожувала пахуча молода кропива. Рута тисячу разів проклинала цю безневинну стежку, і певно саме через це, тепер по ній ніхто не ходить.

Вона не зайшла в дім. Просто не змогла.

Настуня вже давно хазяйнувала всередині, а Олесь завмер на порозі, ніби чекаючи, щоб у оселю спершу зайшла справжня її господиня.

– Ідіть без мене. Можете там прибратися чи влягтися подрімати деінде, а я сходжу наберу води.

Рута взяла принесеного з човна великого кухля й похмуро попрямувала до криниці, відчуваючи на спині важкий погляд свого супутника. Але до криниці вона не дійшла – звернула праворуч на Андріївський узвіз, що прокидався від нічного сну і, ніким не пізнавана, почала підійматися на один із пагорбів – київських гір, що нависали над вулицею. На той, де не було побудовано жодного будинку, де досі росли низькі чагарники й бур'яни. Вона йшла на мамину Лису гору.

Дорогою гризучи свої чорні від довгої подорожі нігті, Рута почувалася самотньою. Вона не сумнівалася, що Олесь з Настусею зараз не гають даремно час, і від цієї думки їй на душі робилося ще гірше. У всіх є хтось, кого можна пригорнути до себе, у чиїх обіймах заховатися, кому поплакатися на плечі. У неї не було нікого. Зовсім нікого. Іще й Настуня з самого ранку на її, Рутині, прохання бодай вдавати з себе пристойну молодицю, відрізала: «Мене, принаймні, хочуть». Унизу живота занило, а до горла підступило мокротиння. Серце, здавалося, вистрибне з грудей або й просто розірветься, як у її бідолашної матері. Рута заздрила. Заздрила Олесю й Настусі, заздрила всім, у кого була хоч одна рідна душа, чи бодай лише тіло, поряд. А ще – вона ненавиділа.

На самій верхівці, із якої гарно оглядався весь Поділ, дівчина важко опустилася на коліна й нарешті дала волю сльозам. Зарившись руками й обличчям у високу траву, вона довго лежала так, поклавши груди на зігнені коліна, і просила всіх святих пробачити її нечестиві думки.

– А ти хто така? – хтось тихенько окликнув її скрипучим голосом, і вона побачила напівп'яного чоловіка, брудного й у подраній свиті, що виходив просто з-за кущів, під якими вона, нахиливши голову, сиділа.

Не встигла дівчина збагнути що й до чого, як чоловік, від якого смерділо вчорашньою оковитою й немитим тілом, грубо схопив її за косу. Його рука смикнулася донизу, відтягуючи волосся назад, тож тепер обличчя Рути опинилося на відстані долоні від нападника. Його затуманені очі пожирали її поглядом, а широкі ніздрі плаского, не раз зламаного носа, важко здіймалися й опускалися, виказуючи неабияке збудження.

Рута спробувала випручатися, але чоловік міцно її тримав. Худорлявий на вигляд, він виявився сильнішим, ніж здавався. Чолов'яга з силою ударив Руту по обличчю, від чого в голові в неї запаморочилося. Та крихка рівновага, яку вона намагалася зберегти всі ці роки далеко від Києва, розбивалася на друзки. Страх за