Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Опустивши руку, я приймаю рішення.

Я казав собі, що мертва жінка не в праві вимагати чогось від мене, і тому я можу залишити Блекгіт. То була причина боягуза, але в ній, принаймні, була дещиця правди.

Але якщо Анна жива, тепер усе не так.

Я підвів її цього ранку, і це все, про що я відтоді думав. Тепер, коли я отримав другий шанс, я не можу відвернутися від неї. Вона в небезпеці, а я можу, а отже мушу допомогти. Якщо цього недостатньо для того, щоб затримати мене в Блекгіті, я не заслуговую на життя, яке так боюсь утратити. Хай там що, а о 10:20 вечора я мушу бути на кладовищі.

6

— Хтось хоче моєї смерті.

Дивно казати таке вголос, неначе накликаєш собі долю, але якщо я хочу дожити до цього вечора, я мушу здолати свій страх. Я відмовляюся витрачати ще більше часу на переховування в спальні. Тільки не тоді, коли стільки питань вимагають відповідей.

Я йду назад до будинку, пильно оглядаю дерева на ознаки небезпеки, мої думки гасають туди-сюди по ранкових подіях. Знов і знов я думаю про порізи на руці та про чоловіка в костюмі чумного лікаря, про Лакея та про загадкову Анну, яка виявилася живою та здатною залишати мені записки.

Як вона вижила в лісі?

Я роблю припущення, що вона написала записку заздалегідь, до того, як на неї напали, але звідки вона могла знати, що я буду в тій хаті й сушитиму над вогнем рукавички? Про свої плани я нікому не розповідав. Може, я міркував уголос? Чи могла вона спостерігати за мною?

Хитаючи головою, я роблю крок геть від цієї конкретної кролячої нори.

Я зазираю задалеко вперед, у той час як насправді мені треба озирнутися назад. Майкл сказав, що вчора під час вечері служниця принесла до столу записку, і що відтоді він мене не бачив.

Саме тоді все почалося.

«Тобі треба знайти служницю, що принесла записку».

Щойно я заходжу у двері Блекгіту, якісь голоси манять мене до вітальні, де я не знаходжу нікого, крім двох молодих служниць, що збирають залишки обіду на дві величезні таці. Вони працюють пліч-о-пліч, пліткують, схиливши одна до одної голови, і не помічають мене.

— …Генрієта каже, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчин, в якої з-під білого чіпця вибилося брунатне волосся.

— Не можна так казати про леді Гелену, Бет, — докоряє інша дівчина. — Вона завжди добре до нас ставилася, справедливо, хіба ні?

Бет зважує цей факт проти рясноти своїх пліток.

— Генрієта каже, що вона марила, — продовжує вона. — Кричала на лорда Пітера. Каже, що це, певно, через повернення до Блекгіту після того, що сталося з майстром Томасом. Каже, що це місце дивно на людей впливає.

— Ця Генрієта багато чого каже, я б на твоєму місці на це не зважала. Хіба ми раніше не чули, як вони сваряться? До того ж, якби то було серйозно, леді Гелена сказала би пані Драдж, хіба ні? Завжди каже.

— Пані Драдж не може її знайти, — тріумфально каже Бет, вважаючи справу проти леді Гелени неспростовно доведеною. — Не бачила її весь ранок, але…

Моя поява обриває їхню розмову, покоївки переполохано намагаються зробити реверанс, і їхня спроба швидко перетворюється в плутанину з рук, ніг і збентежених облич. Махнувши рукою, щоб вони не переймалися, я питаю в них, хто прислужував минулого вечора під час вечері, але у відповідь отримую лише пусті погляди та вибачливе бурмотіння. Я вже готовий здатися, аж раптом Бет наважується сказати, що Івлін Гардкасл розважає інших пані в Сонячній кімнаті, що в задній частині будинку, і вона має знати більше.

Після коротких переговорів одна зі служниць веде мене крізь бічні двері до кабінету, в якому я вранці зустрічався з Деніелом і Майклом. За кабінетом знаходиться бібліотека, яку ми хутко перетинаємо й виходимо з неї до темного коридору. При нашій появі темнота ворушиться, з-під маленького столика для телефона з'являється чорна кішка, хвіст якої повзе по дерев'яній підлозі. Безшумно ступаючи лапами, вона чапає вздовж коридору й прослизає до прочинених дверей у дальньому кінці. Звідти просочується тепле оранжеве світло, голоси та музика.

— Пані Івлін там, сер, — каже служниця.

Її інтонація лаконічно описує і кімнату, і Івлін Гардкасл — схоже, дівчина невисокої думки про них.

Проігнорувавши її уїдливість, я відчиняю двері, і тепло кімнати за ними вдаряє мене в обличчя. Повітря важке, п'янке від парфумів, його зрушує лише груба музика, що літає, ширяє та натикається на стіни. Великі вікна дають вид на садок за будинком, а далі складаються куполом сірі хмари. Навколо каміна розставлені крісла та канапи, на яких напівлежать схожі на в'ялі орхідеї молоді жінки, що палять сигарети та випивають. Настрій у кімнаті скоріше сторожко-очікувальний, ніж святковий. Мало не єдиною живою істотою тут видається картина на стіні: стара жінка з вугільно-чорними очима сидить і дивиться на цю кімнату; вираз її обличчя красномовно передає відразу до цього збіговиська.

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже в мене за спиною жіночий голос. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

Я повертаюся лицем до голосу, шаріючись від того, що дюжина облич виринають зі своєї нудьги, щоб оглянути мене. Моє ім'я оббігає навколо кімнати; за ним, наче бджолиний рій, слідує шепіт.

Обабіч шахового столику сидять жінка, про яку я припускаю, що це Івлін Гардкасл, і літній, надзвичайно товстий чоловік, вдягнутий у костюм, що замалий для нього. Вони дивна пара. Івлін ще немає тридцяти років; тонке, кощаве тіло, високі вилиці, зав'язане ззаду біляве волосся — вона трохи нагадує осколок скла. На ній зелена сукня: модно скроєна, з паском на талії; різкі контури гармонують із суворим виразом обличчя.

Що ж до товстуна, то йому має бути не менш як шістдесят п'ять років, і мені важко уявити, які вправи йому довелося виконати, щоб умостити свою тушу за стіл. Його стілець замалий для нього й занадто жорсткий. Товстун страждає. На його чолі блищить піт, а просякла хусточка, яку він стискає в руці, каже, що ці страждання тривають уже довго. Він дивиться на мене