Читати книгу - "Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Авжеж. Звісно, це буде науковий виклад. Ти чула перелік промовців? Вони... вони… дорослі.
Джен реготнула.
— Тобі потрібна перевірка на дорослість?
На моєму кінці дроту запанувала мертва тиша.
Джен пояснила:
— Йдеться ось про що. Ти дослідниця, але твої найкращі праці йдуть не від голови, ти говориш серцем. Усе буде гаразд, якщо ти робитимеш те, що у тебе виходить найкраще — розповідатимеш історії. Будь щирою. Будь чесною.
Я відклала слухавку, закотила очі і подумала: «Розповідай історії... Ти, мабуть, жартуєш? Можливо, мені ще й влаштувати невеличку лялькову виставу?»
Здебільшого, щоб підготуватися до виступу, мені потрібно день або два. Я ніколи не пишу нотаток, але зазвичай готую візуальну презентацію і приблизний план доповіді. Але не цього разу. Поставити лялькову виставу було би легше. Я на кілька тижнів застрягла з презентацією. Нічого не виходило.
Одного вечора, приблизно за два тижні до заходу, Стів запитав мене:
— Як там просувається підготовка твоєї промови?
Я зайшлася плачем.
— Лайно, а не промова. Я не можу виступати. Доведеться вигадати автомобільну аварію або ще щось.
Стів сів поруч і узяв мене за руку.
— Що відбувається? Ти на себе не схожа. Я ніколи не бачив тебе такою розгубленою через виступ. Ти ж постійно читаєш лекції.
Я затулила обличчя руками і пробуркотіла:
— Я застрягла. Не можу перестати думати про той жахливий випадок, який стався кілька років тому.
Стів здивувався:
— Який випадок?
— Я тобі ніколи про це не розповідала, — зізналася я. Він нахилився до мене і мовчки чекав. — П’ять років тому я завалила виступ, чого ніколи зі мною не траплялося ні раніше, ні згодом. Це була цілковита катастрофа, і я дуже боюся, що це трапиться знову.
Стів не йняв віри, що я ніколи не розповідала йому про свою страхітливу поразку.
— Що в біса сталося? Чому ти мені не розповіла?
Я підвелася з-за столу і сказала:
— Я не хочу про це говорити. Буде лише гірше.
Він схопив мене за руку і змусив знову сісти за стіл. Подивився на мене з докором.
— Хіба нам не потрібно обговорювати неприємності? Хіба спілкування не допомагає все владнати?
Я надто втомилася, аби сперечатися, отож розповіла йому, що трапилося.
П’ять років тому, після виходу моєї першої книги, мене попросили виступити на зустрічі жінок-підприємців. Я була дуже схвильована, тому що, як і у випадку з UP Experience, мені потрібно було виступати перед «нормальними» людьми — не терапевтами або вченими, а перед підприємцями. Насправді це був мій перший виступ перед «нормальною» аудиторією.
Я приїхала до розкішного заміського клубу, де мав відбуватися захід, завчасно і відрекомендувалася організаторці. Після того як вона оглянула мене з ніг до голови, що тривало наче вічність, вона привітала мене ланцюжком уривчастих фраз: «Привіт. Ви не схожі на вчену. Я вас представлятиму. Мені потрібна ваша біографія».
Це вітання спантеличило мене дещо більше, аніж звичне «Приємно з вами познайомитися», але річ не в ньому. Я простягнула їй свою біографію, і це стало початком кінця.
Секунд тридцять вона читала, потім зітхнула, повернулася до мене і, проштрикуючи мене поглядом поверх окулярів, рявкнула:
— Тут написано, що ви досліджуєте сором. Це правда?
Зненацька я відчула, що мені десять років і я перебуваю в кабінеті директора школи. Я схилила голову і прошепотіла:
— Так, мем. Я досліджую сором.
Зціпивши уста, вона вичавила із себе:
— А… ви… вивчаєте… щось... іще?
Я не могла відповісти.
— Ви… вивчаєте? — натискала вона.
— Так. Я також вивчаю страх і вразливість.
Вона видала буркотливий звук, що пролунав наче писк і зітхання водночас.
— Мені сказали, що ви зробили дослідження про те, як радіти життю, вибудовувати стосунки і знаходити сенс у житті.
О... зрозуміло. Вона нічого про мене не знала. Мабуть, чула про мене від когось, хто не згадав суті моїх наукових праць. Усе з’ясувалося.
Я спробувала пояснити:
— Насправді я не досліджую теми на кшталт «Як знайти радість у житті і наповнити його сенсом». Я багато знаю про це, тому що вивчаю перешкоди, які постають на шляху до радості, життєвого сенсу і зв’язку з іншими людьми.
Нічого не відповівши, жінка вийшла з кімнати і залишила мене одну.
Ох, що за іронія долі — дослідниця сорому тупцяє з ноги на ногу, загрузнувши у невпевненості в собі.
Вона повернулася за декілька хвилин, поглянула повз мене і сказала:
— Ось як ми вчинимо…
Перше: ви не говоритимете про перешкоди. Ви тільки радитимете, як знайти радість у житті. Ось що люди хочуть почути. Вони хочуть знати, як.
Друге: не згадуйте слова «сором». Люди їстимуть.
Третє: люди хочуть почувати себе комфортно і радісно. Це все. Налаштуйте їх на комфорт і радість.
Я стояла цілком приголомшена. За кілька секунд мовчання вона запитала: «Гаразд?» — і, перш ніж я встигла щось сказати, відповіла замість мене: «Здається, так».
Уже виходячи, вона обернулась і сказала:
— Легкість і невимушеність. Людям подобається легкість і невимушеність.
І на випадок, якщо я не допетрала, вона розчепірила пальці і потрусила долонями, ілюструючи «легкість» і «невимушеність» (уявіть собі Маргарет Тетчер, що вдає Боба Фосса[14]).
Упродовж сорока хвилин я стояла на сцені цілком паралізована і повторювала розмаїті версії фраз: «Радість — це добре. Щастя — це дуже-дуже добре. Ми всі повинні радіти. І мати сенс у житті. Тому що щастя і радість — це невимовно добре!»
Жінки в аудиторії лише всміхалися, кивали та їли курятину. Мені ж здавалося, що потяг зійшов із рейок.
Коли я завершила розповідати, обличчя Стіва зморщилося і він скрушно похитав головою. Сам він не надто любить виступати, отож, гадаю, слухаючи історію моєї катастрофи, він уявляв свої власні відчуття.
Але, як не дивно, поділившись цією історією, я заспокоїлася. Насправді, завершивши оповідь, я відчувала себе геть по-іншому. Я нарешті все зрозуміла. Моя праця — я сама — десятиліття, присвячене дослідженню, — усе це було «про перешкоди, які постають на шляху». Я не даю порад, тому що за ці десять років не отримала жодного доказу того, що ці поради дієві.
Усвідомлення цієї істини дозволило мені зрозуміти свій дослідницький підхід і почути власний голос. Я поглянула на Стіва і всміхнулася: «Я не даю порад».
Уперше за останні п’ять років я зрозуміла, що жінка із заміського клубу не хотіла мене принизити і зірвати виступ. Якщо б це було так, її безглузді вимоги не змогли би так спантеличити мене. Її вимоги були симптомами наших культурних страхів. Ми не хочемо відчувати дискомфорт. Ми хочемо квапливих і поверхневих порад, як стати щасливими.
Я не пасую для цього завдання. Ніколи не пасувала. Не зрозумійте мене неправильно: я би хотіла перескочити через неприємні речі, але це неможливо. Ми не можемо змінитися, не зростаємо і не йдемо вперед без роботи над собою. Якщо ми справді хочемо жити радісним, товариським і змістовним життям, то мусимо говорити про перешкоди, які постають на нашому шляху.
Поки я не усвідомила того випадку і не розповіла про нього, я сумнівалася у своїй професійній спроможності через брак усіляких «швидких порад» і «п’яти простих кроків». Обміркувавши ту історію, я бачу, що блукання у темряві надає моїм пошукам світла ваги і змістовності.
Мене сповнює радість, що виступ на UP Experience минув по-справжньому добре. Під час виступу я розповіла історію про «легкість і невимушеність». Це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є», після закриття браузера.