Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

повну жменю крихітних мильних бульбашок. Потім я розглядаю їх і в кожній бачу сяючі кольори крихітних райдуг». Боргільд подивилась у вікно і побачила «помахи сіро-чорних крил горобців, які пурхали поміж густих пластівців снігу». Жінку зачарували мильні бульбашки й горобці, і вона закінчила свою книжку словами: «Милостивий Боже, — прошепотіла я, — Отче наш Небесний, дякую тобі, дякую».

Ви можете таке уявити: дякувати Богові за те, що ти можеш мити посуд, бачити райдугу в бульбашках і спостерігати за горобцями, що летять крізь сніг!

Ви і я — нам має бути соромно за самих себе. Кожного дня рік за роком ми жили у казковій країні краси, але були занадто сліпими, щоб її побачити, занадто пересиченими, щоб насолоджуватись нею.

Аби припинити хвилюватись і почати жити, запам’ятайте...

Зважайте на свої блага, а не прикрощі!

Розділ 6

Затямте: ніхто ніколи не б'є мертвого собаку

1929 році сталась подія, яка перетворилася на сенсацію національного масштабу в освітніх колах. Щоб стати її свідками, до Чикаго вирушили вчені мужі з усієї Америки. За кілька років до цих подій молодому чоловіку на ім'я Роберт Хатчінс пощастило, нарешті, пробити собі дорогу в Йєль. Для цього йому довелось попрацювати і офіціантом, і лісорубом, і репетитором, і навіть продавцем білизняних мотузок. Тепер, всього через вісім років, він обійняв посаду президента одного з найбагатших вищих навчальних закладів Америки — Чиказького університету. Скільки йому років? Тридцять. Неймовірно! Старші викладачі лише хитали головами. На «юне чудо» наскочив стрімкий потік критики: мовляв, він і такий, і сякий, надто молодий, недосвідчений, а його погляди на освіту сміхотворні. Навіть газети приєдналися до цього цькування.

Того дня, коли Роберт Майнард Хатчінс заступав на свою посаду, один із друзів сказав його батьку: «Я був неприємно вражений, коли сьогодні вранці прочитав у газеті розгромну статтю про вашого сина».

«Так, — відповів старший Хатчінс, — стаття була жорсткою, та не забувайте, що ніхто ніколи не б є мертвого собаку».

Так, і що важливіший цей «собака», то більше задоволення отримують люди, наносячи йому удари. Принц Вельський, який згодом став королем Едвардом VIII, відчув це на власній шкурі. На той час він навчався у Дартмутському коледжі в Девонширі — це заклад, аналогічний американській Військово-морській академії в Аннаполісі. Принцу тоді було чотирнадцять. Одного дня морський офіцер побачив, як він витирав заплакані очі, і запитав, що трапилось. Спочатку хлопець відмовлявся говорити, але зрештою зізнався: його відлупцювали кадети. Комодор коледжу зібрав хлопців і пояснив їм, що принц не скаржився, але все ж йому хотілося б знати, чому вони над ним знущалися.

Після тривалого відкашлювання, мимрення та човгання ногами кадети зізнались, що в майбутньому, коли вони самі стануть комодорами і капітанами королівського військово-морського флоту, їм буде дуже приємно вихвалятися тим, що вони лупцювали самого короля!

Тож якщо вас хтось лупцює і критикує, пам’ятайте: люди часто чинять так лише тому, що це допомагає їм відчути власну значущість. Отже, ви зробили щось варте їхньої уваги. Багато людей відчувають несамовите задоволення, кривдячи тих, хто має кращу освіту чи кому більше пощастило в житті. Так, наприклад, коли я працював над цим розділом, я отримав листа від жінки, яка засуджувала генерала Вільяма Бута, засновника американської Армії порятунку. Я виступав на радіо із передачею про генерала, тож ця жінка написала мені, стверджуючи, що генерал Бут привласнив вісім мільйонів доларів, зібраних для допомоги бідним. Звичайно ж, це звинувачення було безглуздим, але слухачці не була потрібна правда. Вона отримувала задоволення від того, що паплюжила видатну людину. Я викинув цей в’їдливий лист у сміття і подякував Всемогутньому Господу за те, що я не одружений із такою жінкою. Її лист нічого не розповів мені про генерала Бута, але він багато чого сказав про неї. Колись давно Шопенгауер говорив: «Плебеї знаходять велику втіху в помилках і нерозумних вчинках великих людей».

Навряд чи комусь спаде на думку, що президент Йєльського університету може бути негідною людиною. Однак колишній президент цього закладу Тімоті Дуайт із задоволенням брав участь у паплюженні чоловіка, який балотувався на пост президента Сполучених Штатів. Він застерігав: «Якщо ця людина буде президентом, наші дружини і дочки можуть стати жертвами проституції, холоднокровного і навмисного безчестя; ми зробимо їх безправними і позбавленими чесноти вигнанницями, огидними для Бога і людей».

Звучить так, наче хтось звинувачує Гітлера, згодні? Але це всього лише слова на адресу Томаса Джефферсона. Якого Томаса Джефферсона? Чи не безсмертного автора Декларації незалежності, покровителя демократії? Уявіть собі, саме його.

Як ви вважаєте, якого американця проголошували лицеміром, самозванцем і людиною, «трохи кращою за вбивцю»? На карикатурі в газеті його зобразили на гільйотині — велике лезо було готове відтяти йому голову. Натовпи глузували з нього і свистіли йому вслід, коли він їхав верхи вулицею. І хто ж був цей чоловік? Джордж Вашингтон.

Але ж усе це відбувалось багато років тому. Можливо, з того часу людська натура змінилась? Що ж, розглянемо життєвий шлях адмірала Пірі, дослідника, яким захоплювався увесь світ, адже 6 квітня 1909 року він досягнув Північного полюса на собачих упряжках! Багато хоробрих чоловіків склали голови заради досягнення цієї мети. Пірі й сам мало не помер від холоду та голоду; він відморозив вісім пальців на ногах, і їх довелось ампутувати. Адмірал був настільки пригнічений труднощами, що почав непокоїтися за свій глузд. Однак морське керівництво у Вашингтоні просто нестямилось від заздрощів, тому що Пірі отримав визнання і захоплення всього світу. Отож його звинуватили в марнотратстві — начебто він зібрав гроші на наукову експедицію, а сам «прохолоджується собі, байдикуючи, в Арктиці». Напевне, вони і справді так думали, адже важко не повірити в те, у що так хочеться вірити. Прагнення чиновників принизити Пірі та перешкодити йому було таким потужним, що лише безпосередній наказ президента Мак-Кінлі дозволив адміралу продовжити його дослідження в Арктиці.

Чи став би Пірі жертвою таких нападок, якби займався канцелярською роботою в Міністерстві військово-морських сил у Вашингтоні? Ні. Його діяльність не була б настільки важливою, щоб викликати заздрість.

Генерал Грант опинився навіть у гіршій ситуації, аніж адмірал Пірі. У 1862 році генерал отримав першу велику перемогу в битві Півночі проти Півдня — перемогу, для якої йому знадобився лише один день; перемогу, яка за одну ніч зробила Гранта національним героєм; перемогу, відгомін якої докотився до далекої Європи, а в самій Америці від