Читати книгу - "Засліплення"

опубліковані наукові праці, нечисленні, зате кожна з яких — основа для сотень інших, здобули йому славу провідного синолога свого часу. Колеги-фахівці знали їх досконало, трохи не напам’ять. Положення, які він колись записав, науковий світ вважав незаперечними й вирішальними. У спірних питаннях до нього зверталися як до найвищого авторитета й у суміжних наукових галузях. Мало кому він виявляв честь своїми листами. Та кого вже він вибирав, той в одному-однісінькому його посланні діставав безліч ідей та рекомендацій і на цілі роки мав роботу, успіх якої заздалегідь був гарантований тим, що ідеї належали саме йому, Кінові. Особисто він не спілкувався ні з ким. Від запрошень відмовлявся. Хай там де звільнялася кафедра східної філології, її пропонували насамперед йому. Він відхиляв пропозицію зі зневажливою чемністю.

Він, мовляв, не має ораторського хисту. Плата за його наукову діяльність викликала б у нього, мовляв, відразу до самої цієї діяльности. На його скромну думку, ті самі безплідні популяризатори, яким довіряють викладати в середніх школах, мають посідати й кафедри у вищих навчальних закладах, щоб справжні, воістину творчі натури могли цілковито присвятити себе дослідницькій праці. Посередніх голів і так, мовляв, не бракує. Позаяк перед своїми слухачами він ставив би особливо високі вимоги, то його лекції привертали б увагу, казав він, лише небагатьох. А іспитів у нього не витримав би, очевидно, жоден пошукач. Своє шанолюбство він спрямував би на те, щоб провалювати молодих, незрілих людей доти, доки вони досягнуть тридцятирічного віку й — чи то від нудьги, чи то трохи порозумнішавши — бодай ненадовго, та все ж таки що-небудь вивчать. Навіть те, що до факультетських аудиторій приймали людей, чию пам’ять ретельно перевіряли, видавалося йому заходом сумнівним, у кожному разі марним. Десяток студентів, відібраних після щонайскладніших вступних іспитів, домагалися б, поза всяким сумнівом, більших успіхів, якби залишалися в своєму колі, а не змішувалися з сотнями звичайних для будь-якого університету ледацюг, що люблять зазирати до кухля з пивом. Одне слово, побоювання його, казав він, серйозні й принципові. Отож він просить учену колегію вже не повертатися до цієї пропозиції, яку, хоч вона, на його думку, й не почесна, все ж таки зроблено з почести.

На конгресах, де звичайно люблять багато розмовляти, Кінова постать була в центрі всіх обговорень. Ті добродії, більшу частину свого життя тихенькі, скромні й підсліпуваті мишки, один раз на кілька років ставали тут геть іншими людьми. Вони віталися, схиляли один до одного свої зовсім різні голови, перешіптувались, нічого, по суті, не кажучи, й незграбно чаркувалися на банкетах. Украй розчулені, радісно схвильовані, вони високо тримали свій прапор, зберігаючи свою честь незаплямованою. Всіма мовами вони знов і знов урочисто присягалися в тому самому. Вони не відступилися б від своїх обітниць, навіть якби їх не складали. А в перервах бились об заклад. Невже цього разу Кін таки з’явиться? Про нього розмовляли, як про щось більше, ніж знаменитий колега, його поведінка збуджувала цікавість. Те, що він ніколи не пожинав плодів своєї слави, що вже понад десять років уперто уникав привітань та банкетів, де вченого вшановували попри його молодість, що на кожному конгресі він обіцяв виголосити важливу доповідь, яку потім замість нього зачитував з рукопису хтось інший, — на все це його колеги дивилися просто як на відкладання на потім. Колись — можливо, навіть саме цього разу — він раптом з’явиться, з гідністю прийме тим бурхливіші після такого тривалого очікування оплески, під схвальні вигуки дозволить обрати себе президентом конгресу й посяде місце, яке по справедливості йому належало і яке він по-своєму посідав навіть тоді, коли його тут не було. Та панове вчені помилялись. Кін не з’являвся. Легковіри програвали заклад.

Кін повідомляв, що не приїде, в останню годину. Свою доповідь він надсилав котромусь із колег, якому віддавав перевагу, супроводжуючи її іронічними зауваженнями. Якщо в такій багатій на розваги програмі, писав Кін, знайдеться час і для роботи, чого він, щоб не псувати нікому настрою, аж ніяк не бажає, то він просить познайомити конгрес з оцією дрібничкою, результатом його дворічної праці. Для таких нагод він звичайно припасав нові й разючі наслідки своїх досліджень. За впливом, що його ті наслідки справляли, за дискусіями, які довкола них спалахували, він стежив здалеку сумлінно й недовірливо, так ніби хотів перевірити, наскільки вони слушні з текстуального боку. Зібрання мусило миритися з його знущанням. Із сотні тих, що виступали, вісімдесят покликалися на нього. Його досягненням не було ціни. Йому бажали довгих років життя. Його смерть налякала б більшість на смерть.

Ті поодинокі, хто особисто зустрічався з ним у його молоді роки, вже не пригадували, який він із себе. Багато разів його письмово просили надіслати фотокартку. Він її не зробив, відповідав Кін, і робити не має наміру. І те, й те була правда. А ось одну поступку він зволив зробити добровільно. У тридцять років він, не складаючи заповіту загалом, відписав свій череп одному інституту дослідження мозку. Цей крок він обгрунтував тією користю, яку дало б пояснення його справді феноменальної пам’яти особливою будовою, а може, й більшою вагою його мозку. Щоправда, він не вірить, писав Кін директорові того інституту, що геній — це пам’ять, як віднедавна багато хто схильний вважати. Сам він, мовляв, у жодному разі не геній. Але заперечувати, наскільки корисна для його наукової роботи та майже страшна пам’ять, яку йому подарувала природа, було б не по-науковому. Він носить у голові немовби ще одну бібліотеку, не менш багату й надійну, ніж та справжня, навколо котрої, як він чув, здіймають стільки галасу. Він сидить собі за письмовим столом і пише наукові статті, де торкається найменших подробиць, не звертаючись до жодної бібліотеки, крім тієї, котра в нього в голові. Певна річ, цитати й посилання на джерела він ретельно звіряє потім з реальною літературою; але тільки через сумлінність. Він не пригадує, мовляв, щоб пам’ять коли-небудь його зрадила. Навіть сни його мають чіткішу структуру, ніж у більшості людей. Невиразні, безбарвні, розпливчасті візії чужі снам, з якими він досі мав до діла. Ніч ніколи й нічого не ставить у нього з ніг на голову; звуки, які він чує, мають природне походження; розмови, які він провадить, залишаються цілком розумні; все зберігає свій сенс. Досліджувати, чи справді-таки є зв’язок між його досконалою пам’яттю й однозначними, чіткими снами, — не його, мовляв, фах. Він тільки хотів би дуже скромно вказати на це й просить не