Читати книгу - "Родаки"

Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, я запримітив, що одна пані — висока, сухоребра, з банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, з гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку.

Третій гість сидів біля стіни на останній парті — невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…». Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.

«О, Господи! Та тут зібралася вся моя золота сімейка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене в судні хвилини…»

Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.

Шкільний день розпочався як було прийнято — уроком історії. Школярі з босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Совєтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього народу. А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:

Не вітри то в полі буйнім віють…

А враги із-за границі собаками піють…

Не хвилі то в морі буйнім клекочуть…

То враги загарбать нас хочуть…

Але пора вам, вражі імперіалісти, знати,

Що ми вам можемо по морді дати…

Моя буйна уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми всім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам», і від емоційного потрясіння я ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту в історичні пізнання, чи вірніше — відкриття. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму. Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше, підручник з історії — одна з небагатьох книг, у яку в рідкісні часи я заглядав і яку навіть почитував.

Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми совєтськими піонерами.

Вигляду, що бачить мою руку, не подав. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні усмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я вже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса вперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсі діватися було нікуди.

— О, сесе наш Митько, — розцвів здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?

Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса рявкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…

— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти з історії, — мужньо промовив я.

— А-а-а, Митрику. Ми всі знаємо, який ти розумний, — погладив мене вчитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти в нас кожен день дуже активний. Нині можеш і перепочити. Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються. А ти в нас кожного дня розумник. Правда, дітки?

Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв майбутній пророк людства. Вона, мило всміхаючись до мене, поблажливо мовила:

— Ну чого ви, пане Фийсо. Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи.

— О, мамко мої солоденькі, — трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.

— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно з мужом. Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона вже біжить у блуди.

І тут же навів красномовний приклад із життя блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його в кукурудзі із голою блудницею.

Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки. Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув.

Доки відповідали зразкові учні, наші перевіряльники дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці. Особливо тепло серед гостей зреагував пан учитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилося, ніби маслом змастили. Реакція вчительок була бурхливою — вони стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, почали розмахувати руками. Але я продовжував:

— А ще я люблю історію, бо в ній много інтересних і смішних повчань про всякі чудеса. Я раз дуже сміявся, коли прочитав, що в деяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову.

Цей варварський звичай я із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби