Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Стоп!» Ми прибули на місце роботи. Усі поспішили до неосвітленого ангара в надії отримати пристойні інструменти. Кожен в’язень отримував лопату чи кайло.
«Ви, свині, не можете поспішити?» Незабаром ми повернулися на вчорашні місця в траншеї. Замерзла земля розколювалася під ударами кайла, аж іскри летіли. Чоловіки мовчали, їхні мізки заціпеніли.
Мої думки все ще не полишав образ моєї дружини. У голові промайнула думка: я навіть не знав, чи вона досі жива. Знав лише одне — я досить добре затямив це до того моменту: кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим.
Я не знав, чи моя дружина ще жива, і не міг про це дізнатися (протягом ув’язнення ми не отримували і не відсилали листів); але в ту мить це не мало значення. Я не потребував цього знати; ніщо не могло знищити силу мого кохання, моїх думок й образів коханої. Якщо б я дізнався, що моя дружина померла, гадаю, усе одно, незважаючи на це знання, і далі б викликав у пам’яті її образ, і моє духовне спілкування з нею було б таким самим живим і так само втішало б мене. «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильна любов як смерть».[5]
Активізація внутрішнього життя допомагала в’язню знайти схованку від порожнечі, спустошення і духовної бідності його існування, дозволяючи утекти в минуле. Звільнена уява програвала події минулого, часто неістотні, несуттєві випадки і нікчемні дурнички. Ностальгічні спогади возвеличували їх, і вони набирали дивного характеру. Їхній світ і їхнє існування видавалося дуже далеким, і душа тужливо прагнула до них: я вирушав в уявні подорожі автобусом, відчиняв двері помешкання, відповідав на телефонні дзвінки, вмикав електричне світло. Наші думки часто зверталися до таких дрібничок, і ці спогади зворушували до сліз.
Що інтенсивнішим ставало внутрішнє життя в’язня, то сильніше він реагував на красу мистецтва і природи — як ніколи раніше. Під їхнім впливом він забував про власне жахливе становище. Якщо б хтось побачив наші обличчя під час подорожі з Освенцима до баварського табору, коли ми споглядали гори Зальцбурґа з їхніми осяяними заходом сонця вершинами крізь маленькі заґратовані віконця вагона для в’язнів, він ніколи б не повірив, що це обличчя людей, які втратили будь-яку надію на життя і свободу. Незважаючи на це або завдяки цьому, ми захоплювалися красою природи, за якою так довго тужили.
У таборі людина також могла привернути увагу товариша, що працював поруч, до гарного заходу сонця, що сяяло крізь високі дерева баварського лісу (наче на уславленій акварелі Дюрера[6]), цього самого лісу, у якому ми будували величезний секретний військовий завод. Одного вечора, коли ми вже відпочивали на підлозі барака, змучені на смерть, із мисками супу в руках, забіг наш товариш по ув’язненню і запропонував поглянути на прекрасний захід сонця. Стоячи назовні, ми побачили зловісні хмари, що палахкотіли на сході, і ціле небо, наче живе від хмар, що безперервно змінювали свою форму і кольори — від сталево-блакитного до криваво-червоного. Наші безрадісні сірі землянки разюче контрастували із цим видовищем, а в заболочених калюжах відбивалося сяйливе небо. Після кількох хвилин зворушливої мовчанки один в’язень сказав іншому: «Яким прекрасним міг би бути цей світ!»
Іншим разом ми працювали в траншеї. Нас огортав сірий світанок; сірим було небо над нами; сніг сірів у блідому світлі зорі; сіре лахміття на в’язнях і їхні сірі обличчя. Я знову подумки розмовляв із своєю дружиною, а можливо, намагався знайти пояснення своїм стражданням, своєму повільному помиранню. У останньому нестямному протесті перед безнадійністю неминучої смерті я відчув, як мій дух пронизує навколишній морок. Я відчув, як він долає цей безнадійний, безсенсовний світ, і звідкілясь почув переможне «Так!» у відповідь на моє запитання про існування остаточної мети. У цю мить у вікні далекого сільського будиночка, ніби намальованого на горизонті, у жалюгідній сірості баварського світання, увімкнули світло. Et lux in tenebris lucet — «А Світло у темряві світить…»[7] Годинами я стояв, врубаючи кайло у промерзлу землю. Охоронець проминув мене, вилаяв, і я знову почав спілкуватися з коханою. Більше й більше я відчував її присутність, вона була поряд; мав враження, що можу доторкнутися до неї, простягнути руку і стиснути її. Відчуття було дуже сильним: вона була тут. І цієї миті пташка тихо спурхнула з дерева, всілася просто переді мною, на купі викопаної землі, і пильно подивилася мені в очі.
Раніше я вже згадував мистецтво. Чи існувало воно в концентраційному таборі? Це радше залежить від того, що ви називаєте мистецтвом. Час від часу влаштовували імпровізоване кабаре. На якийсь час звільняли барак, зсували або збивали докупи дерев’яні лавки, і починалася програма. Увечері там збиралися люди, які посідали порівняно привілейоване становище в таборі, — капо і працівники, які не залишали табір на час роботи. Вони приходили, щоб трохи посміятися або, можливо, трохи поплакати; будь-що, щоб забутися. Там лунали пісні, вірші, жарти, деякі із сатиричним підтекстом стосовно табору. Усе це призначалося, щоб допомогти нам забутися, і це дійсно допомагало. Зібрання були настільки дієвими, що кілька звичайних в’язнів, незважаючи на втому, також приходили подивитися на кабаре, навіть якщо пропускали час вечері.
Під час півгодинної обідньої перерви, коли на ділянці розливали суп (за який платили працедавці, не надто на нього витрачаючись), нам дозволяли зібратись у незакінченому приміщенні для двигуна. На вході кожен отримував по черпаку водянистого супу. Поки ми жадібно його сьорбали, один в’язень вилазив на діжку і співав італійські арії. Ми насолоджувалися співом, а він гарантовано отримував подвійну порцію супу просто «з дна», що означало — з горохом!
У таборі можна було отримати нагороди не тільки за розваги, але й за аплодисменти. Я, наприклад, міг отримати протекцію (як мені пощастило, що вона ніколи не знадобилася!) найстрашнішого табірного капо, якого із більш ніж зрозумілих причин називали «кривавим капо». Ось як це сталося.
Одного вечора мені виявили надзвичайну шану, знову запросивши до кімнати, де колись проводили спіритичний сеанс. Там зібралося кілька близьких друзів головного лікаря і, знову поза правилами, старший офіцер санітарного блоку. «Кривавий капо» випадково увійшов до кімнати, і його попросили прочитати свої славнозвісні вірші. Його не потрібно було просити двічі, він похапцем витягнув щось на кшталт щоденника та почав зачитувати зразки своєї творчості. Я до болю кусав губи, щоб не розреготатися над одним із його любовних віршів, і, радше за все, це врятувало мені життя. Оскільки я обдарував його щедрими аплодисментами, моє життя було б врятоване, навіть якби мене
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», після закриття браузера.