Читати книгу - "Сліпий василіск"

— …Ну як, відпочив? Наша Ліка вашій Діві Донні сто очок фори дасть…

— Не сумніваюся, — сказав Дим.

Будинок був зовсім невеликий і не дуже охайний. Уся родина старости — дві дружини, шестеро синів і дві вагітні невістки — жила під одним дахом; Диму виділили почесний куток, хоча і дружини, і невістки — він бачив — були проти. Вони намагалися не торкатися до предметів, які брав Дим, начебто він був заразним хворим.

Зараз усі в будинку спали — чи вдавали сплячих; розмірно підіймалися боки, тихо посапували носи. Староста сидів напроти Дима, маленький світильник підсвічував половину його обличчя, від чого воно скидалося на сумний літній місяць.

— То і що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті. — Повернешся? Якщо захочеш залишитися, наші хвилюватимуться. У нас із Хазяїном домовленість — нікого зайвого.

— Скільки дітей родити — теж з Хазяїном домовляєтеся?

Староста насупився:

— Ти язик притримай… Легко казати. І звинувачувати…

— Легко, — погодився Дим. — Ти знаєш, що зараз… там? Що таке вовки?

— Чи знаю я, — буркітливо відгукнувся староста. — Я, вважай, через вовків сюди і… Дітей рятував. Ось, — махнув рукою убік сплячих, — шестеро народилися, шестеро вижили, виросли, цілі.

— Мені повезло менше, — сухо зізнався Дим.

Староста довго, ніби випробовуючи, дивився йому в очі.

— Спершу страшно було, — нарешті зізнався староста. — Тепер — легше. Вовків немає. Жратви навалом. Улітку — підніжна, взимку Хазяїн брикетну дає, але не таку, як ми звикли, а набагато соковитішу… Правда, ти, напевно, брикетної не пробував? Ти ж чиновник?

— Пробував, — сказав Дим.

Староста, здається, злегка знітився:

— Ну от… Ось так. Живемо потихеньку.

— Не нудно? — запитав Дим.

Староста хмикнув:

— З вовками воно, звичайно, веселіше…

— Дітей учите?

Староста невиразно розвів руками:

— Дітей… які хочуть — тих учимо. Але більшість не хочуть. Не всі молоді читати вміють. А що робити? Таке життя… Не потрібно їм читати. Не подобається.

Дим прикрив очі:

— Уяви собі, що ти у Високому домі… Що тебе запросили як консультанта… що говорять про переселення до Хазяїв. І що хтось, противник такого переселення, каже: там ми виродимося, перетворимося в звичайну отару. Остаточно втратимо знання і досвід, якими володіли предки… Що ти заперечиш?

— Зроду не був у Високому домі, — з ворожістю відповів староста. — Я й у столиці всього раз був.

— Що ти заперечиш?

— Що їм — миліша влада, — староста насупився. — Поки вони сидять у Високому домі, поки вирішують, кому скільки брикетів на зиму… неначебто при владі. А коли виявляться під Хазяями — тоді й Високий дім не потрібний. Ніхто не потрібний. А хто хоче вчитися — нехай учиться, будь ласка. Я і своїм говорю: вчіться…

— А книг багато? — запитав Дим.

Староста знизав плечима:

— Штук шість. Підручники з математики, інженерної справи…

Дим помовчав. Староста дивився насторожено — чекав підступу.

— Ти задоволений життям? — запитав нарешті Дим.

— Уїдливий ти, — сказав староста. — Відчувається, що чиновник. А проста людина не запитує себе, задоволена вона життям чи ні. Вона просто живе. Дітей ростить…

— Тих, котрі не зайві, — сказав Дим.

— Ідіот! — гаркнув хазяїн так, що сопіння в кімнаті разом обірвалося. — Язика вкороти, наглядач стрижений! Я ж бачу, як ти дивишся, ми ж волю зрадили, під Хазяїном живемо, як худоба… А ось і ні! Вільні ми, вільніші за деяких. Живемо мирно, нікому не заважаємо… всім задоволені!

Дим мовчав.

* * *

Наступного дня він повернувся до Хазяїв. Той, з темними щитками на очах, здивувався його поверненню.

Ти ввійдеш, запитав Хазяїн, чи будеш зовні?

— Увійду, — сказав Дим.

Йому на диво хотілося простору і пустки хазяйського житла. Напевно, давали про себе знати дві доби в тісному будинку старости.

Дивно. Раніше Диму ніколи б не спало на думку називати такий будинок — тісним…

Я думав, ти залишишся з ними, сказав Хазяїн. Усі ваші — ті, хто приходять — хочуть такого життя. Хочуть туди.

Дим мовчав.

Йому хотілося сказати, що Лic-Лановий розписував стіни свого будинку квітами, а Діва Донна чудово співає. Що Цивілізація — не збіговисько розумних тварин, що не всі, живучи стадом, бачать сенс життя в одній тільки жуйці. Що жити разом — не обов’язково бути худобою без мізків. Йому хотілося говорити і говорити, виливати свою образу, нерозуміння і злість — але він мовчав, тому що Хазяїн однаково його б не зрозумів.

Як і він, Дим, ніяк не міг зрозуміти Хазяїна.

Адже були й вовки. Час минав, а вовки нікуди не поділися.

— Арті-Польовий винайшов спеціальні маячки, щоб відлякувати вовків, — сказав Дим, коли мовчання затяглося. — Але вовки змогли адаптуватися…

Навряд чи він придумав їх сам, сказав Хазяїн. Схожі технології колись існували в нас, певно, він віднайшов їх у якомусь старому джерелі…

— Ні, він їх винайшов, — уперто повторив Дим.

Хазяїн не повірив йому. Високі гострі плечі піднялися й опустилися: цей жест означав, що Дим може скільки завгодно тішити себе ілюзіями, думка ж Хазяїна не зміниться ні на стебло.

— Я хочу запитати тебе, — сказав Дим. — Перше: ти погодився б прийняти на своїх землях ще кілька громад? Багато? Дуже багато? Мільйон… людей? Таких як я?

Хазяїн зрозумів; і Хазяїн умів рахувати.

А друге, запитав він.

Дим оглянувся; на стіні навпроти — для зручності Дим визначив цю площину як стіну — лежала проекція величезного пасовища. Повільно, широким колом рухалися отари — неправильної форми, світлі, і виглядом своїм, і манерою пересуватися схожі на білі хмари в небі опівдні. Праворуч рівною лінією стояли хліви; ліворуч червоними вогниками підморгували «вогневі крапки» — автоматичні вбивці вовків.

(Дим згадав: свист над головою. Вовк із дірою в грудях, такою величезною, що Дим міг би просунути туди кулак… коли б насмілився).

І осторонь, неподалік від вогневих крапок — будинки, що стоять рядком. Осколок цивілізації, розумна громада; цілий степ можна заселити такими от маленькими селищами…

— Друге… — сказав він повільно. — Що ти за це попросиш? На яких умовах?

Хазяїн дивився на Дима без щитків, прямо. І Дим уперше витримав цей погляд.

Я говоритиму з тобою щиро, — сказав Хазяїн.

І Дим зрадів.

* * *

«Лідер казав: ми отримали в готовому вигляді те, на що цивілізація Хазяїнів витратила тисячоріччя своєї історії. Якщо ми не зробимо своїми хоча б дещицю цих умінь і знань — ми приречені. Ми розтратимо багату спадщину і повернемося туди, звідкіля вийшли — до поля, до хліва, до трави. Ми знову станемо безпомічними перед вовками; цивілізація