Читати книгу - "Ненаписані романи"

… Дубль вдався; Сталін так само, як і першого разу, не прощаючись ні з ким, повільно пішов до виходу; я дріботів слідом за Большаковим, котрий ішов, як завжди, на півкроку за Йосифом Віссаріоновичем. Уже біля дверей Сталін жорстко посміхнувся: «І в кіно самі тільки макіавеллі?»

Ці дивні слова Сталіна, які так запам’яталися Кисельову, не давали мені спокою; я шукав відповіді на запитання: «чому саме макіавеллі?»

Шукав і не міг знайти.

… У 1965 році письменник Лев Шейнін (у минулому помічник Вишинського) подзвонив мені з Кунцевської лікарні: «Ви хотіли поговорити з Вячеславом Михайловичем Молотовим? Він тут, разом з Поліною Семенівною, приїжджайте, я вас познайомлю».

За годину я був у Шейніна в палаті. Невеличкий, кругленький, він працював — після звільнення з Лефортовської тюрми — головним редактором «Мосфільму». Шейнін був людиною доброзичливою, він завжди поривався до людей. Але в розмовах був стриманий: як-не-як саме він, помічник Генерального прокурора Союзу, прибув разом зі Сталіним до Ленінграда на другий день після вбивства Кірова. Про Вишинського якось говорив мені, коли ми прогулювалися по алеях нашого письменницького селища в Пахрі: «Це людина загадкова, не варто про нього, час ще не наспів». А іншим разом, теж на прогулянці, сміючись, заговорив: «Коли мене привезли до Лефортово, я сказав слідчому: «Як буде боржомі, підпишу все, що попросите, про мою, особисто мою шпигунську роботу», — я ж знав, що кінець один… А втім, я ще не втрачав ілюзій. Черток у цьому смислі виявився найрозумнішим». — «Хто такий Черток?» — «Це слідчий Льва Борисовича Каменєва… Чудовисько було, а не людина… Він таке собі дозволяв, працюючи з Каменєвим… Словом, коли прийшли і по нього, а це сталося через місяць після розстрілу Каменєва, він крикнув: «Я вам не Каменєв, мене ви не зламаєте!» — і стрибнув з балкона». Я спитав: «Чому?» Шейнін підвів на мене свої очі-маслини, тяжко зітхнув і відповів: «Любий, не ворушіть ви цього, не треба, так буде краще для вас…»

… Саме він, Шейнін, і завів мене у велику палату державного пенсіонера СРСР, колишнього члена партії Молотова і його дружини, ветерана партії Жемчужиної. Розмова була світська; Молотов жартував, говорив, що, прочитавши мою «Петровку, 38», він тепер з острахом гуляє по вулицях, розпитував, над чим я працюю, як почав писати, чи має щось спільне з моєю долею персонаж із моєї повісті «При виконанні службових обов’язків» молодий пілот Павло Богачов, який виховувався в дитячому будинку, куди його відправили після розстрілу батька; коли я попросив дозволу ще раз зустрітися (я тоді готувався до роману «Майор Вихор»), він погодився, написав свій домашній телефон, але попросив, щоб я його нікому не давав.

Проте подзвонив я до нього лише через рік: то він їздив на курорт, то я мотався по країні, працюючи в архівах.

Перший раз я прийшов до нього на вулицю Грановського, коли Поліни Семенівни вже не було на світі; ми сиділи в невеличкому кабінеті Молотова, обстановка якого наче була взята із фільмів тридцятих років: крісла, обтягнуті сірою парусиною, стіл із зеленим сукном, маленьке погруддя Леніна, у вітальні — книжки в скромних шафах, китайський гобелен і портрет Енгельса в дерев’яній рамці.

Молотов розповів кілька епізодів, пов’язаних з січнем сорок п’ятого, коли Черчілль звернувся до Сталіна по допомогу під час Арденнського наступу німців, проаналізував розклад тодішніх політичних структур — як він уявляв; потім, усміхнувшись, сказав, що вже тоді Сталін практично «не затягувався, набивав люльку «Герцеговіною Флор», але тютюном тільки пихкав». Не знаю чому, але саме тоді я вирішив спитати його про Макіавеллі.

Молотов пильно подивився на мене своїми очима-буравчиками, зняв на мить пенсне, потер повіки й відповів, чітко сформулювавши:

— Захоплення Макіавеллі симптоматичне, бо свідчить про сповзання в реакцію.

… Я вже знав тоді, що в тридцять шостому році певний час позиції Молотова були хисткі, бо ні Каменєв із Зінов’євим, ні П’ятаков не назвали його імені серед тих, хто «підлягав знищенню»; було перелічено практично всіх найближчих соратників вождя — М. І. Єжов, Г. К. Ордячонікідзе, К. Є. Ворошилов, А. М. Каганович, але Молотова серед них не було. Лише після того як убили Серго і Молотов виступив на лютнево-березневому Пленумі ЦК, його ім’я занесли до списку майбутніх «жертв» на третьому процесі у «справі» Бухаріна й Рикова.

Знав я тоді й те, що над Молотовим нависли хмари й напередодні смерті Сталіна — дружину заарештували як «ворога народу», а його самого відтрутила на третій план група Маленкова-Берія. Тому мене потрясла та неприхована ніжність, з якого він вимовляв ім’я Сталіна; ніжність була якась юнацька, екзальтована, він начебто випинав її, хоч Молотов, здавалося, не був людиною пози.

— А як Сталін ставився до Макіавеллі? — спитав я, побоюючись його реакції, бо ризикований перетин імен часом викликає у політиків (особливо з приставкою «екс») непередбачену реакцію.

Молотов відповів стримано:

— Сталін розумів, який чужий самому духові нашого суспільства склад думок цього філософа. Сталін говорив правду, а Макіавеллі завжди шукав шлях, щоб брехню зробити правдою, — і, подумавши якусь мить, він сказав: — А втім, бувало навпаки…

… Перший том Зібрання творів Макіавеллі видала «Академія» в Москві та Ленінграді малесеньким тиражем у тридцять четвертому році; другий том так і не опублікували, бо передмову написав Каменєв, а його — невдовзі після вбивства Кірова — заарештували. Хоч у передмові Каменєв і наголошував, що одна з хибних ідей Макіавеллі — це відторгнення моралі від політики і що — наслідуючи флорентійця — найвищий смисл людського існування полягає лише в роботі на благо держави, але при цьому радив пам’ятати: ідеал держави — це республіка; Стародавній Рим дав приклад такого суспільства, де кожен громадянин натхненно боровся і відповідав за престиж і честь батьківщини, бо мав на те право, гарантоване Законом; однак республіка став фікцією, коли влада вбиває в народі чесноти й особисту гідність, воліючи правити страхом і терором.

Будучи за освітою теологом, Сталін знав толк в осмисленні закладеного між рядками; він вважав, що випуск тому Макіавеллі з передмовою Каменєва спрямований проти нього, диригента терору, який починався.

Саме тому на процесі Каменєву й поставили в провину — нарівні з підготовкою замахів та антирадянською боротьбою — видання книжки Макіавеллі.

Сталін досить довго думав і про те, щоб вписати в показання Зінов’єва фрази про «шкідницьку» книжку Займовського «Крилате слово» з передмовою того ж Каменєва, в якій він твердив: «Автор зовсім недостатньо