Читати книгу - "Фауст"

І небо, й землю — все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

(Перегортає нетерпляче книжку

й натрапляє на знак Духа Землі).

Цей знак на мене має інший вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп'янив;

І я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі, і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе!

Нахмарило кругом —

І місяць заховавсь,

І лампа згасла!

В імлі встає над головою

Червона заграва…

Холодний жах згори війнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув…

Одкрийсь мені!

Твій повів серце стрепенув

І владно тягне…

Усе єство до тебе прагне!

Тобі віддав навік я серце й душу,

Нехай і вмру — тебе побачить мушу!

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.

Займається червона заграва, і в полум'ї з'являється дух).

Дух

Хто зве мене?

Фауст

(аж відсахнувся)

Лице страшне!

Дух

Ти притягнув мене так владно,

З моєї сфери пивши жадно,

І ось…

Фауст

Жахаєш ти мене!

Дух

Благав ти ревно і незмінно

Побачити вид мій, почуть мою річ;

Вразив мене відчайний клич, —

Ось я… То чом же, надлюдино,

Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?

Де велет сміливий, що світ в собі створив,

Носив, плекав; що помисли жили в нім

Із духами у всьому стати рівним?

Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,

Нестримано до мене поривавсь?

І ось, як я дихнув на тебе палко,

Відразу знітився ти жалко,

Гробак нікчемний, боязкий?

Фауст

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Дух

В життя потоках, у морі дій

В'юся вгору, вниз,

Ллюся всюди й скрізь!

Народження й смерть —

Океан і твердь,

Ткання мінливе,

Життя бурхливе[22], —

Я тчу на грімкому верстаті часу

Богам на одіння живую красу.

Фауст

По всьому світу ти снуєш,

Діяльний дух, як я близький до тебе!

Дух

Близький до того, що збагнеш,

А не до мене!

(Щезає).

Фауст

(падає додолу)

Не до тебе?

А до кого ж?

Я, подоба Божа,

І не близький до тебе!

(Хтось стукає у двері).

О смерть гірка! Це йде мій помічник,

Докучливий сухий влазлйвець!

І щастя обернулось внівець,

І привид вимріяний зник!

Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

Вагнер

Даруйте, ви декламували;

Це з грецької трагедії, мабуть?

Це вміння має значення чимале,

І я б хотів його здобуть.

Чував я, що й священик-казнодія

Повчитись часом може в лицедія.

Фауст

Так, якщо й сам священик — лицедій;

Немало є між них такого крою.

Вагнер

Ох! Ми живем здебільша самотою

І бачим світ хіба у день святий,

Немов крізь телескоп, лише здалека;

І вчить людей казанням — річ нелегка.

Фауст

Без почуття й мистецтво все даремне,

Коли ж говорить з вас душа,

То слово щире і буремне

Усі людські серця зруша.

А ви?.. Сидіть та компонуйте

З чужих об'їдків розмазню,

Та в попілець ретельно дуйте —

Ачей здобудете вогню!

Як вам це всмак, то дурні й діти

З вас подивують інший раз;

Але шкода серцями володіти,

Коли немає серця в вас.

Вагнер

Та красномовство все ж нам не байдуже,

А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.

Фауст

Шукай заслуги не в словах,

Не шийся в галасливі блазні!

Як розум є в твоїх речах,

То будуть без окрас виразні,

Бо для правдивих мудреців

Не треба вишуканих слів.

Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,

Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —

То вітер лиш, що десь між верховіть

Сухим осіннім листям шарудить.

Вагнер

Ох, довгий лан знання,

А ми недовговічні!

Всі досліди мої критичні

Не раз ця думка зупиня.

Як важко досвіду набратись,

Щоб до самих джерел дістатись!

А там, дивись, на півшляху

Спіткаєш нагло смерть лиху.

Фауст

Пергаментом жаги не вгамувати,

Не в нім свята, живуща течія;

Повік тобі на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя.

Вагнер

Пробачте, нам приємно завше

Побачить, дух часів прослідкувавши,

Які колись думки у мудреців були

І як далеко ми тепер вперед пішли.

Фауст

Авжеж далеко, аж до зір!

В часи минулі не сяга наш зір:

То книга за сьома печатьми.

А те, що звеш ти «дух часів», —

В тім лиш відбиток духу письмаків,

По суті, можем помічать ми.

Та писанина — то якесь страхіття,

Поглянувши, світ за очі б тікав:

То — купа сміття, звалище лахміття,

А в кращім разі — фарс з життя держав,

Повчальними прикрашений думками,

Банальними, як у ляльковій драмі.

Вагнер

А світ? А людський ум і почуття?

Пізнати їх усякий з нас бажає.

Фауст

А що ж «пізнати» означає?

Хто справжнім іменем назве дитя?

Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

Та й ті провидці, серцем необачні,

Несли свої думки юрбі невдячній;

За те й палили, й розпинали їх…[23]

Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,

Бо вже, дивіться, пізня ніч.

Вагнер

А я ладен і цілу ніч не спати,

Аби вести із вами вчену річ.

Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,

Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук — і знаю вже багато,

Але хотів би знати все.

(Виходить).

Фауст

(сам)

Іще його не зрадила надія;

Копається в гноїську, скарб шука,

А знайде часом черв'яка,

То, дурень, і тому радіє…

Як міг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духів рій таємний?

Та дякую тобі я на цей раз,

Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!

Ти з пут відчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видіння те було таке грізне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,

Я вже