Читати книгу - "Брамник"

Я зовсім розвеселився, надав своєму обличчю виразу похмурої мрійливості, з яким Ларт сидів за клавесином — і схопився від сміху за живіт, однак уже за мить погрозливо насупився. Скопіювати такий Лартів вираз обличчя виявилося складніше, бо в нього одна брова була вища за другу. Я так старанно працював над своїм обличчям, що підніс дзеркальну таріль надто близько, вдивився у відображення — і відсахнувся.

За моєю спиною, там, у глибині вітальні, бовваніла в півмороку темна постать.

Я озирнувся — і нікого, звичайно, не побачив. Тьмяна лампа ледь освітлювала найближчих до мене Лартових предків.

Я вгамував мимовільне тремтіння й зважився знову глянути в своє дзеркало.

Той, хто там відбивався, подолав уже половину шляху й був тепер десь на середині столу.

Я завив. Ларт спершу затих, та за мить поновив свої вправи. Тоді я кинувся геть із вітальні й поквапливо зачинив за собою двері.

За дверима залишилася забута мною лампа. На щастя, хазяїн грав без перестанку й це дало мені можливість орієнтуватися в темряві.

Я вломився у бібліотеку й там трохи заспокоївся. Ларт кинув на мене неуважний погляд і видобув із нещасного інструмента довгий різкий звук. Горіли свічки обабіч пюпітра, поблискували золотом корінці масивних чарівних книг.

— Ммм… — почав я. І знову побачив того, що відбивався. Цього разу — в покришці клавесина, відполірованій до блиску. Я завмер із роззявленим ротом.

— Чому не доповідаєш? — поцікавився Ларт.

Він захлопнув ноти й різко повернувся до мене на своєму обертовому стільці.

— Чому ти не доповідаєш про відвідувача?

Я мовчав, не в змозі вичавити з себе жодного звуку.

— Моє вітання, Легіаре, — сказали в мене за спиною.

Мій хазяїн підвівся.

— Вітаю тебе, Орвіне, — відповів він, зітхаючи. Я вже й не сподівався побачити тебе.

Орвін, він же Віщун, мав звичку сидіти прямо, як тичка, й постійно потирати кінчики пальців. Ларт полюбляв глибокі крісла й недбало в них розвалювався.

— Він укривається іржею, Легіаре, — двадцять п’ятий раз повторив Орвін. Голос у нього був напружений, якийсь жалісний, ніби йшлося про чиюсь невиліковну хворобу.

— Ти не повідомив нічого нового, — безжально констатував мій хазяїн.

— Ти не віриш мені…

— Ні, вірю — надто вірю. Досить того, що я не виїхав на острови, а сиджу та чекаю звісток від тебе. І, присягаюся канаркою, це марне чекання…

— Я приніс тобі звістку, Легіаре! — майже вигукнув Орвін.

Ларт підвів брову:

— «Він укривається іржею» — це й уся звістка?

Орвін подався вперед і запрацював пальцями вдвічі швидше:

— Ти не віриш мені, Легіаре… Ти пожалкуєш. Ось уже три дні мене мучить прорікання. Воно в мені, воно рветься назовні.

І Орвін скочив. Я спостерігав цю сцену через непричинені двері, тому налякано відсахнувся.

— Запали вогонь, Легіаре! — зажадав натхненний Орвін. — Я провіщатиму!

— Зараз? — жовчно поцікавився мій хазяїн.

— Зараз! — твердо заявив наш гість.

Ларт скинув скатертину з низького круглого столика. Стільницю вкривало різьблене плетиво майже непомітних символів. У центрі столу з урочистістю встановили три грубі свічки.

Про мене забули. Я сховався за Лартовим кріслом. Орвін трусився, мов у пропасниці, й лихоманка щораз посилювалася. Очі його не могли, здавалося, затриматися на будь-чому. Пальці вибагливо спліталися та розпліталися.

Ларт скоса глянув на свічки — вони разом спалахнули, їхнє полум’я через деякий час дивно зігнулось, і всі три язички зустрілися в одній точці над центром столу.

Орвін тремтячими руками витяг щось із-під сорочки — це був злощасний медальйон. Я щосили витріщав очі, але розгледів лишень, що медальйон золотий тільки наполовину, а друга половина — коричнева, іржава.

Свічки палали, як ритуальне багаття. На стінах танцювали тіні.

— Починай, — сказав мій хазяїн.

Орвін, ніби через силу, підняв Амулет до свого обличчя і подивився на полум’я крізь отвір незвичайної форми. На його обличчя впала ламана смужка світла. Ларт уривчасто каркнув заклинання. Свічки спалахнули синім. Орвін видав низький металевий звук, потім заговорив швидко, але чітко й виразно:

— Ідуть лиха, о, йдуть! Ось зелена рівнина і подорожній на зеленій рівнині. Вогонь, зазирни мені у вічі! Горе, ти приречений. Земля твоя присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов і втягне у черево своє… Чужий дивиться у твоє вікно і чатує біля твоїх дверей. Благаю, не відмикай! Вогонь, заглянь мені у вічі! З неба здерли шкіру… Де подорожній на зеленій рівнині? Ліси простирають корені до рваної діри, де було сонце… Вона на твоєму порозі, її подих… Зазирни у вічі. Я бачу. Я бачу! Серед нас її подих. Подивися, вода загусла, як чорна кров… Поглянь, лезо сходить сльозами. Петля туману на мертвій шиї. Подих серед нас. Серед нас. Вона… Вона… Гряде!

Орвін затнувся, зі свистом потяг повітря і видихнув:

— Запитай.

— Хто вона? — тієї ж миті подав голос мій хазяїн.

— Третя Сила, — майже відразу відгукнувся Орвін. Я похолов.

— Чого вона хоче? — й далі запитував Ларт.

— Земля твоя… присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов…

— Знаю, — роздратовано перервав його Легіар. — Чого вона хоче зараз, там, на порозі?

— Вона шукає, — Орвін затнувся, — воротаря…

— Навіщо?

— Аби відчинити двері…

— Які двері?

— Відчинити двері… З неба здерли шкіру… Подивися, вода загусла, як чорна…

Ларт рішуче перервав цю низку жахів:

— Хто — воротар?

Орвін хапав ротом повітря:

— Він між… Він не… Він маг, що не маг…

— Що це значить?

— Він… — почав був Орвін. І раптом умовк.

— Ну?! — крикнув Легіар.

Тієї ж миті свічки згасли. Кімната занурилася в пітьму. Прорікання, очевидно, скінчилося.

* * *

На задньому дворі Регаларової корчми було сонячно й безлюдно. Руал Ільмарранен лежав на траві в затінку паркана. Просто над ним у гарячому полуденному небі нерухомо висів шуліка.

Руал розкинув руки; часом на нього накочувалися хвилі солодкого дрімотного запаморочення, і тоді починало здаватися, що це він, Марран, ширяє в зеленому небі, а шуліка лежить із розкинутими крильми на блакитній траві у затінку паркана.

— Тихше, ти! Розбудиш!

Руал здригнувся й прийшов до тями.

Тінь, що раніше вкривала його з ногами, вкоротилася тепер до колін. Шуліка зник, зате за парканом кипіло, очевидно, бурхливе життя — збуджено шепотілися тонкі голоси та кліпали круглі очі в дірочках на місці сучків.

— Та тихше-бо! — повторив голос, який, власне, й збудив Руала.

За верхній край паркана вчепилася маленька рука, й відразу по тому просто на груди Руалові ляпнуло щось невеличке й темне. Ільмарранен непомітно скосив око — на його сорочці лежав догори лапами великий