Читати книгу - "Господар"

Господи, як же не хочеться вилазити!

Я допоміг вийти старому. Йому вже полегшало, і він іронічно спитав:

— Чи не до Оракула, юначе?

— Ще не знаю, — здвигнув я плечима. — А… ви там були?

Старий зайшовся якимось дерев’яним сміхом:

— Балаган!

Я подивився услід старому. Назустріч йому поспішала худенька, маленька бабуся. Вони поцілувалися, взялися за руки й повагом рушили до аеровокзалу.

День чудес почався. До центру я доїхав пневматичним поїздом. У нашому місті не було такої гігантської кишки, всередині якої мчали вагони, підстрибуючи на зупинках, наче кролики. Люди видались мені якимись переляканими. Мабуть, всі вони знали наперед власну долю й не мали права її міняти. Це мене трохи спантеличило, і я вирішив поблукати. Поснідав у кафе просто неба, де тихо грала музика, і тут же надумав піти в Музей Пам’яті. Мені легше буде уявити собі Саву, коли побачу речі тієї епохи ї хоч крадькома помацаю.

Я був у цьому Музеї ще зовсім дитиною. Ми їздили туди з учителем. Він розповідав такі дивовижні речі, що я слухав з роззявленим ротом. Можливо, через те невдовзі його примусили покинути викладання. Я ще мало тоді тямив, був просто закоханий в учителя. Однокласники шуміли, сміялись. Пам’ятаю, як учитель, блідий, з краплями поту на чолі, не розповідав, а наче молився. Він не міг уявити, що комусь байдуже до історії нашої планети й історії Землі.

Мені довелось питати, де Музей. Це охоче пояснила якась літня жінка в скверику, відкритому всім вітрам. Вона сиділа без будь-якого заняття, наче чекала мене.

— Ви з провінції?

Я трохи знітився, але ствердно кивнув.

— В провінції люди не такі зіпсовані.

Жінка зітхнула.

— Це не місто, а дім розпусти. Головне, що уряд навіть заохочує різні паскудства. Вважають, що вони сприяють народжуваності. Аякже! Дітками піклується держава. Якби держава ще сама їх робила. Колись так і буде…

Я почервонів, але не посмів утекти.

— Вибачте, хлопчику, я стара жінка і вільна говорити прямо. То тобі, кажеш, в Музей Пам’яті? Либонь, і я піду з тобою.

Вона обсмикнула сукню лілового кольору, поправила потріпаний капелюшок з новенькою стрічкою, і ми пішли.

— Слухай, а навіщо він тобі здався? Я не знав, як відповісти їй простіше.

— Ну, мене цікавить те, що було триста років тому…

— Як-то, що було? Сава. Я ще тоді мріяла полетіти на Селію, щоб допомогти йому садити квіти й дерева. Але батьки не пустили, вважали, що непристойно молодій дівчині жити поряд з чоловіком, з яким вона навіть не заручена. Зараз з такого б сміялися. До того ж Сава мав роман з якоюсь аристократкою. Вона втекла з дому ради нього. Ти ж не повіриш, що я була четвертою в екіпажі Артура Сігайра?

— Але ж це було п’ятсот років тому! — не витримав я.

— Хіба я такою старою виглядаю? — посміхнулася жінка.

Справді, вона непогано збереглася. Мала всі зуби, волосся майже не сиве. В молодості вона, напевно, була дуже гарною.

— Та ні… - промимрив я.

— От бачиш! Що мені п’ятсот років! Все, що в книжках пишуть, то брехня. Я була четвертою, і ласків помітила вперше теж я. Артур любив тримати нас в лещатах, але на мої вибрики заплющував очі. Вони ж, коли прилетіли, боялись носа з корабля висунути і пояснювали, що охороняють його від шпигунів. Я одразу збагнула, що тут людей чортма. Все так і дихало чистотою. Мені закортіло одягнутись в біле плаття й прогулятись до моря. Але у космос таких речей не беруть. Я просто казилась, доки не здогадалась спорожнити аптечку. Всілась шити плаття, й більше мене нічого не обходило. Артур аж пінивсь од люті, але знав мій характер. Я не боялась ніякого суду на цій планеті, а на Землю вертатись не збиралась. Стефан єдиний мене розумів, проте не суперечив командирові. Чоловіки звикли до муштри. Я робила, що заманеться. Ходила в гості до ласків, малі ласенята тулились до мене, ми бавились разом… А потім Артур і Дмитро заткнули мені рота і силоміць потягли в корабель, зачинили в коморі і не випускали доти, доки корабель не стартував. На Землі мене віддали під суд, звинуватили в егоїзмі й чаклунстві і спалили на вогні…

— Але ж тоді вже не спалювали на вогні!

— Звідки ти можеш знати? Хіба ти там був? — згорда відказала стара.

Справді, звідки я можу знати, що діялось півтисячі років тому?

— Синку, я стільки всього пам’ятаю, а мене називають божевільною. В кого є хоч трохи клепок в голові, того мусять лікувати. Ходімо, я тобі покажу тих, кого теж хотіли лікувати свого часу!

Вона так несподівано сказала «синку», що в мене боляче стиснулось серце. Я відчинив перед нею важкі двері. Будинок був старовинний, прикрашений вітражами, але занедбаний. Видно, сюди рідко приходили. Я б сам не піднявся по тих вогкуватих, темних сходах, що вели на горішні поверхи. Йшов слідом за жінкою, не спускаючи очей з її кістлявої. спини. На другому поверсі були картини й скульптури, вивезені колись з Землі. Жінка спинилась на мить перед різьбленими дверима, наче вагалась. Тоді я перший переступив поріг. Вона засміялася. Спалахнуло світло у великій старовинній люстрі з кришталевими підвісками, від чого кімната одразу стала просторою. В нас не малювали таких наївних картин, де все було як насправді, здається, інших теж не малювали. Я принаймні ніколи не чув про художників, які б володіли пензлем. У нас конструювали об’ємні зображення, схожі на привидів, котрі з’являлись, коли комусь того хотілось. Я стояв, не насмілюючись підійти до жодної з картин. Звідкись полинула музика, яка ставала щораз голоснішою. Це була дуже стара музика, дуже сумна і неймовірно повільна. Під її впливом я нарешті почав рухатися. Картини були затулені чорними завісами з товстої тканини. Я підійшов до найбільшої, заплющив очі і смикнув завісу. А коли розплющив їх, все навкруги було залите червоним сяйвом. Перед старим з довгою білою бородою і дивовижно лагідним лицем стояв на колінах хлопець у дранті, з порепаними п’ятами. Плечі в нього здригались від ридань. Та хіба я спроможний описати цю картину?! То швидше було вікно, заглянувши в котре уранці, забуваєш найпрекрасніший