Читати книгу - "Червоний"

ті ж бандерівці, — Калязін прокашлявся. — Цікаво, що влітку сорок третього для ліквідації банди Червоного відрядили спеціальний каральний полк СС. Командир, тоді він проходив під псевдо Дужий, втратив майже всіх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило і не встиг застрелитись, як у них там заведено. Німці відправили його в концтабір, але дорогою Червоний втік.

— Знову втік?

Це мені, чесно кажучи, вже подобалось. Своїм відчуттям я мав просте пояснення: коли хочеш перемогти ворога, поважай його.

— Не сидиться йому, — кивнув Калязін. — Знайшов своїх, і з осені сорок третього не дає нікому спокою. Бачте, жодна влада їх, — жовтий від тютюну палець полковника тицьнув на листівку, — не влаштовує. Специфіка діяльності Червоного: він має летючу групу, по-їхньому кажучи, — боївку, кількість залежить від обставин... Тобто може зібрати довкола себе до півсотні бійців, а може обійтися десятком. На даний момент, за оперативними даними, саме боївка Остапа, тобто Данила Червоного, контролює територію, прилеглу до Олики, Ківерців, Луцька. Між іншим, ще така обставина: він не місцевий, тут його мало хто знає в обличчя і може впізнати. Тим не менше, він для тутешнього населення — герой. Так навіть краще: знаєш, ніби є така собі людина з легенди... мать його так, — він знову помовчав. — Ну, завтра, значить, покажу тобі все це на карті, з місцевістю ознайомишся у процесі. Бо наше з тобою завдання на найближчі дні — ось ці прокламації.

Я відсунув теку з матеріалами на Червоного, знову взяв листівку.

— Що з ними треба робити?

— Вже нічого, — Калязін розвів руками. — Основна, я б сказав, бойова задача бандерівців і зокрема Червоного: збройний опір становленню радянською влади. Але сутички відбуваються переважно між бандитами та частинами НКВД, армійськими підрозділами, місцевими групами самооборони. Тут ми як міліція навряд чи зможемо діяти ефективно, та й не треба, це я тобі кажу — енкаведисти завжди напоготові. Наше завдання — виявляти можливі контакти місцевого населення з бандерівцями. Бо, крім того, що стріляють наших, вони ще й ведуть потужну агітаційну роботу. Залякують тих, хто хоче вступати до колгоспів, тероризують керівництво сільських та селищних рад, фактично забороняють місцевим їхати працювати на Донбас, а там тепер дуже потрібні робочі руки, бо промисловість відбудовується. Погрожують спеціалістам, котрих переводять на роботу сюди. Особливо страждають агітатори, але це зрозуміло. І ще вчителі.

— А вчителі чим не догодили?

— У них це називається совєтизацією, — промовив Калязін. — Розумієш? Я теж не дуже. Як би це точніше... Ну, впровадження в життя наших, радянських цінностей, політики партії, уряду — таке все. А ще атеїзм. У ширшому значенні — антирелігійне виховання. Тут їх, бач, учили Богу молитися, а тепер вчителі кажуть: не будьте, мовляв, рабами Божими. Звісно, уроки російської мови їм не подобаються, взагалі викладання російською. Де ж їм інакших узяти, коли вчителі — наші, з Росії? — він знову помовчав. — І ще один момент... Не знаю, як сказати, тобі це може в роботі знадобитися...

— Що саме?

— Розумієш... Не всі вчителі, деякі... Навіть не деякі — багато хто... Але не всі гамузом... Словом, співпрацюють із органами, так це назвемо. Міліція, чекісти, без різниці. Але без цього, вибач, ніяк, все ж таки вчителі — інтелігенція.

— До чого тут...

— До того! Мислездатні люди, опора влади. Очі та вуха, спостерігають, слухають... Висновки роблять... Так, усе, годі про це. Поки що в загальних рисах усе зрозуміло?

— Так точно, товаришу полковник.

— Ну, значить, молодця. Швидко розберешся в суті... якщо не вб’ють раніше...

Тоді я не второпав, жартував мій командир чи говорив серйозно. Ми зустрілися після довгої розлуки, трошки випили, і все сприймалося інакше, як звичайна розмова між давніми друзями, попри різницю в віці та різну кількість зірочок на погонах. Я навіть уявити собі не міг, як близько він був до істини і що незабаром втраплю в ситуацію, де моє життя важитиме менше, ніж на фронті, коли женеш полуторку під кулями та мінами.

— Отже, — підсумував Калязін. — Невеличку партію таких от листівок, а конкретно — двадцять вісім штук, ми вилучили під час обшуку в одного місцевого жителя. Його потрусили в МГБ, і він зізнався — отримав ці листівки від мешканця села Журавки, це кілометрів за сім від Олики. За його словами, чоловік підійшов до нього на місцевому базарі, передав пакунок і сказав роздати всім письменним. Про те, що дядько прийшов із Журавки, дізнався, знову ж таки, з його слів, випадково. Каже, патруль на базарі саме перевіряв документи, той чоловік говорив із патрульними, а затриманий чув. Але, по-перше, документи могли бути фальшиві. А по-друге, до Журавської сільради приписані ще кілька довколишніх сіл та хуторів, бо там організована сільськогосподарська артіль імені товариша Кагановича. І наше з тобою завдання — по можливості виявити, хто розповсюджує листівки серед селян. Адже насправді слід із лісу веде, тобто від того самого Червоного.

— Виявимо? Якщо в них кругова порука...

— А ти не думай про це. Завдання таке: разом із дільничним обійти хату за хатою, двір за двором, всюди показувати листівки, ставити стандартні запитання. Що це дасть у перспективі — поки не знаю. Але треба дати зрозуміти бандитам та їхнім допомагачам: не вони все контролюють з лісів, а ми — радянська влада — на місцях. Хтось обов’язково видасть себе. І тут уже агентура триматиме вуха вгору: наші теж роботу ведуть із населенням будь здоров, майор Доброхотов Лев Наумович свою справу знає.

— Це хто такий?

— Начальник управління МГБ у Волинській області. Тільки навряд чи ти з ним зустрінешся, та й не треба тобі, Михайле... Ну, по ходу п’єси завтра сам утягнешся. Зі мною поїдеш, нам людей саме для таких заходів не вистачає. Поки ходімо спати.

4

Мій перший ранок на новому місці служби виявився не по-осінньому теплим.

Ніби не відбувалося тут, у цих краях, залитих мирним вересневим сонцем, нічого з того, про що вчора до глупої ночі розповідав Калязін. Ночував я тут, у міліцейській управі, у кабінеті начальника міліції, на вузькому шкіряному дивані з високою прямокутною спинкою. Калязін обіцяв, що протягом доби поставить мене на квартиру, але я не надто переживав із цього приводу: речей — чемодан та фронтовий «сидір», ніхто ніде не чекає, а дах над головою служива людина завжди собі знайде.

Полковник уже чекав на мене біля «віліса». За кермом