Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

Суджений, по суті, заочно й визнаний винним у смерті багатьох безборонних людей, отаман [Петлюра] є постаттю глибоко трагічною. До вироку, винесеного паризьким судом присяжних, безумовно, не можна ставитися з повагою. Але крім кримінальної відповідальності, про яку йшлось на суді, існує ще й відповідальність метафізична, про яку мовчать параграфи карного кодексу й моральні норми. Для християн її джерелом є євангельська заповідь любові. Згідно з нею, людство належить сприймати як солідарну спільноту. Перед масовими загрозами й злочинами, каже Ясперс, люди мусять усвідомлювати, що порятуватись або загинути вони можуть лише разом. У цьому сенсі метафізична провина Симона Петлюри є частиною відповідальності, яка перед обличчям Бога обтяжує не лише його.

Ці слова, як і цілу книжку, написав поляк – не єврей і не українець, – хоч і тим, і тим, думається, є що сказати на тему взаємних метафізичних провин.

КІНЕЦЬ КОЗАЦЬКОЇ АТЛАНТИДИ:

імперський централізм і українська автономія

Книжка канадського професора Зенона Когута «Російський централізм і українська автономія» (Київ, 1996) стала фактично першою в Україні синтетичною працею на тему, окреслену підзаголовком «Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830», чи, у дещо місткішому англомовному формулюванні, – "Imperial Absorption of the Hetmanate" («Імперське поглинення Гетьманату»). Досі, здається, лише видавництво «Україна» спромоглося до певної міри заповнити цю історіографічну прогалину, перевидавши 1994 року невеличку брошуру барона Нольде «Автономія України з історичного погляду», видану вперше по-українськи у Львові в 1912 р. Втім, ця брошура є лише фрагментом більшої праці петербурзького професора, опублікованої 1911 року під назвою «Очерки русского государственного права». Автономія України в Російській імперії з'ясовується тут, власне, не так з історичного, як з юридичного погляду, і, віддамо належне російському вченому, з'ясовується доволі б'єктивно. Сучасний канадський дослідник, зрозуміло, йде значно далі – під усіма оглядами. (Хоч, серед інших джерел, враховує, зокрема, й працю Б. Нольде, передусім у двох вступних розділах – «Російський централізм і порубіжні землі» та «Природа української автономії»).

Зенон Когут, слідом за попередниками, визнає «двозначність та суперечливість» Переяславської угоди 1654 року про союз Гетьманщини з Москвою, оригінал якої «загубився», а «копії» виглядають доволі сумнівними. Безвідносно до конкретних нюансів тексту, для автора справді суттєвим є те, що при підписанні угоди «кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути»:

По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими, їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування.

Конфлікт між двома політичними системами був неминучий – козацька республіка не могла співіснувати з автократією, засади римського права – з азійською деспотією.

Книга Зенона Когута фактично і є історією цього конфлікту, з особливою увагою до його заключних, найдраматичніших сторінок. У своєму наступі на український автономізм, – стверджує автор, – московська влада виходила «не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики». Від самого початку вона прагнула «забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита» (останній вдалося перепідпорядкувати Москві ще в 1686 році).

Хоч як парадоксально, але найрішучіший наступ на український автономізм припадає на час правління двох найбільш «європейських», «освічених» («просвещенных») російських монархів – Петра І (1689-1725) та Катерини II (1762-1796). Обоє вважаються чи не найбільшими реформаторами й модернізаторами імперії, й обоє прислужились найбільше до її уніфікації, до «інституціональної русифікації» її регіонів, у термінах Марка Раєва, – тобто до інтеграції, що «мала привести до однорідності: передусім – адміністративно-економічної, потім – інституціонально-соціальної і, нарешті, – культурної».

Характерно, однак, що спонукою до таких дій дослідник вважає не якусь там метафізичну українофобію тогочасних російських правителів, не так звану «ментальність орди», а цілком європейську, просвітницьку ідею «добре регульованої поліцейської держави». Що ж до національних особливостей, то хоч вони й визнавалися, їм не надавалося значення:

Вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку… Катерина, як і її молодший сучасник Иосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки перешкоджали її головній меті – створенню унітарної, добре регульованої держави… Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть…

Показовим під цим оглядом є лист імператриці до князя Вяземського зі своєрідними настановами щодо його майбутньої діяльності на посаді генерального прокурора:

Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однакож и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью. Сии провинции, также и смоленскую [яка в той час була ще етнічно білоруською. – М.Р.], надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, естьли разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была прозведена в оное достоинство.

Закономірно, отже, що вже на третьому році свого правління, 10 листопада 1764 p., цариця підписала указ про відставку останнього гетьмана, про скасування гетьманського уряду і формування натомість Малоросійської колегії – імперської адміністративної структури для управління Гетьманщиною. Попри серйозні утиски й обмеження української автономії за Петра І, Гетьманщина на час сходження на трон Катерини II все ще суттєво відрізнялася від решти Імперії своїми Інститутами самоврядування, соціальним устроєм та адміністративною практикою – «малоросійськими правами та вольностями», які мали для кожного українця різне значення – залежно від його соціально-політичного становища, а проте для всіх були, як пише Когут, «колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією».

Ці права та привілеї сформували досить міцну систему, яка глибоко вкорінилася в колективній свідомості суспільства. Жодні більші політичні або соціальні нововведення не могли відбутися без їх руйнування, а будь-які спроби далі інтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з «малоросійськими правами та вольностями».

Фактично понад сто років Гетьманщина існувала як автономне державне утворення