Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

залишаються дріб’язки, доповнення, щілини, в яких гніздяться нові проблеми. Ця реабілітація є радше вторинним шаром повісті, результатом замислення над явищем Ружі. Однак цей шар надзвичайно майстерно вкомпонований у повість як свого роду рамкова фабула, що замикає книгу від початку до кінця й у вирішальних місцях укриває фундамент повісті своїми відногами. Цією рамковою акцією є історія останнього дня життя Ружі. В цей останній день увібгана вся біографія людини, і з цієї висоти зроблено перегляд, підбито баланс усього цього життя. Такий оповідний прийом дає авторці цілковиту незалежність від хронології, свободу в розпорядженні елементами життя. Це життя розглядається не історично чи прагматично, а базово, згідно з переконаннями, здобутими з висоти цього кінцевого розрахунку. З цієї висоти авторка хоче нам показати, чому цій прекрасній істоті, цій художниці найвищої напруги, цій захопливій особистості, котра створює довкола себе блиск і красу життя, не було дане благословення і вища санкція, чому те вино людської душі прокисло на оцет, чому те вишукане і багате життя залишилося по суті безплідним.

Ружа фактично приховує в душі маленьку ранку, незначний укус, довкруг якого організм вимурував усю надбудову таланту, пристрасті до величі, неспокою й героїзму, не зумівши однак закрити, зцілити цю рану. Ружа була зраджена коханцем її молодості і ніколи вже не зуміла змиритися з цим фактом. Усе своє життя не хотіла внутрішньо з ним погодитися. Усе, що вона робила і ким вона була, було демонстрацією спротиву цьому факту. Її вина полягала в тому, що вона виявилася недостатньо гнучкою, що наполягала на існуванні з утраченою позицією. Її героїзм, її безкомпромісність були одночасно її провиною. Вона не хотіла вести переговори з життям; холодна, сліпа й ненависна пройшла повз життя нелюбого чоловіка, повз можливості, які відкривало їй життя.

Кунцевичева вміло застосувала в цій повісті техніку фройдівського аналізу. Окремі слова, окремі вирази вона заряджає потужними психологічними набоями, мотиваційно вплітаючи їх у повість як певні провідні сюжетні лінії, що повертаються у ключових місцях цієї біографії. Такими лейтмотивами, підмінними творами, що приховують суттєві вузлові пункти цього життя, стають слова Міхала, першого коханця: diese wunder, wundrschöne Nase, або пісня Гайне на музику Шуберта.

Уся повість побудована за схемою вирішення невротичного симптому. Властиво, наприкінці життя Ружа зустрічає людину, яка розгадала її, яка поклала долоню на тісно затягнутий вузол її душі і люблячою рукою вміло його послабила. Тепер виявляється, що все її життя було помилкою, було конвульсивною заплутаністю в цьому першому, погано зашморгнутому вузлі. Цей лікар душ повертає її до життя в місці, де вона його перервала. Звільнена від комплексу, Ружа готується продовжувати справжнє, власне своє життя, замість якого прожила чуже, напружене й конвульсивне життя свого комплексу, але виявляється, що сюжет йде на обгін тоді, коли він міг би лише розпочатися. Ружа помирає. Перед смертю вона відкликає своє життя, визнає його помилковим. Авторка була переконана, що завинила це задоволення зруйнованим нею моральним схемам. Однак це відкликання лише вербальне — по суті, Ружа до кінця залишається сама собою, і в цьому полягає тріумф Кунцевичевої-творця над Кунцевичевою-моралісткою. Ми не хочемо, щоб Ружа змінилася. Естетичне задоволення від цього чудового портрету таке велике, що ми приймаємо характер моделі, схвалюємо його як високий прояв невичерпної вітальної енергії буття, ми не хотіли б від нього відмовлятися.

Книга Кунцевичевої — це портрет у найвищому значенні цього слова. Можна сказати, що вона розширила рамки характерології, створила її нове розуміння з невідомою дотепер глибиною й широтою. Вже сама інтенція, сам намір, сама розгорнутість програми вражаючі. Кунцевичева зробила з цього портрету осердя знання про людину, адже промені світла, що їх зосередила в цьому портреті, наче в потужному вогнищі, за межами вогнища переходять у сферу головних проблем життя. Треба визнати, що так широко розгорнута програма була повністю виконана.

Окремий розділ варто було би присвятити майстерності форми Кунцевичевої. Кульмінаційними пунктами цієї форми є музичні транспозиції просто незрівнянної краси. У цьому Кунцевичева досягає вершин найчистішої лірики, самого екстракту поезії.

Першодрук:

„Tygodnik Ilustrowany” 1936, nr 3 [текст є рецензією на повість Марії Кунцевич (Кунцевичевої) (1899—1989) «Чужоземка» (Cudzoziemka), опубліковану видавництвом „Rój” (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, Kraków 1973, wyd. 2, s. 341—344.

Анексія підсвідомості (Зауваги про «Чужоземку» Кунцевичевої)

«Чужоземка» Кунцевичевої належить до книг, які не закінчуються на своїх обкладинках, а переростають їх, намагаються перенести на нас своє життя і розпросторити всередині нас свою проблематику. Підтекст цієї книги тривалий і багатий — так, ніби книга хоче знайти в нас своє продовження і розростися в нашій душі вторинною вегетацією роздумів і проблем.

Щодо жанру, це повість-портрет — навіть якби вона була єдиною у своєму роді, мусимо визначити її специфіку: це портрет, виконаний позірно несумісними засобами нарації та розповідної фабули. На противагу біографії, де людина показана в розвитку, розгорнута в динамічному ряді, — в портреті контури фізіономії наперед задані, від початку готові, а розвиток відбувається радше вглиб і становить драматизований аналіз. Реальний біографічний перебіг часу затриманий, окремі епізоди життя не впорядковані хронологічно, прагматично, а на основі їхнього глибшого сенсу для лінії долі, для meritum характеру.

Про портрети Рембрандта говорять, що вони містять у собі всю біографію людини, баланс усього її життя. Вони є ніби кінцевим осадом, результатом, копалинами біографії. У книзі Кунцевичевої маємо зворотний процес: копалина, мертвий контур фізіономії оживає, бубнявіє життям, експлікує весь свій зміст. Я давно думав про те, що з обличчя зустрічної людини, з її фізіономії можна вивести цілу новелу чи повість, якби привести в рух, наново мобілізувати в біографію те, що в цьому обличчі застигло в якомусь кінцевому результаті, в якійсь фізіономічній фігурі. Не здогадувався, що це можна зробити так широко й монументально.

Суттю повісті є рух і дія, натомість портрет є чимось статичним. Кунцевичева знайшла вихід із цих складнощів за допомогою певного розповідного прийому. Використала форму сповіді. Заплутана у своїй незрозумілій долі, незрозуміла для свого оточення, героїня повісті невдовзі перед смертю нарешті дійшла розуміння своєї таємниці і вчинила сповідь перед донькою — розрахунок з усім своїм життям.

Ця сповідь становить головне річище повісті. В це річище авторка включила всю систему гребель і загат, які охоплюють вторинний, зворотний напрямок, і цей ретроспективний потік веде її до різних околиць минулого, вздовж і впоперек перетинає біографію героїні розгалуженою системою каналів. Тими зворотними потоками повість, однак, поволі рухається вперед — залишаючи повсюди душознавчі крихти, прямує до великого гирла, до широкої затоки сповіді, яка охоплює