Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

Перед нами портрет злої жінки, скиглійки, мегери — вперше у польській літературі представлений у такому масштабі і з такою розгорнутістю. Ми перебуваємо за милю від усіх жіночих вампів і демонів, тих ошуканих, дешевих і кокетливих сублімацій зла. Йдеться про злість у її посполитому, брутальному й вульгарному вигляді. На першому рівні портрету, ніби дофарбовано, героїня постане перед нами саме в такій непричесаній, кумедній і марній злості. Малюнок Кунцевичевої такий вдалий і переконливий, що нам здається, ніби ми цю особу вже звідкись знаємо. Кунцевичева не заощаджує на своїй героїні, не затушковує і не пом’якшує її. Відважно й нещадно ризикує неприйняттям і рефлексами антипатії читача, наражає героїню на висміювання. Однак ця відвага й нещадність щедро окупаються на вищому рівні цієї психології.

Людська злість, ця примітивна і первісна ворожість егоїстичної натури, яка протиставляє себе всьому світові, в її великих стихійних вибухах буває прекрасним і захопливим явищем. Але навіть у маніфестаціях меншого формату вона не позбавлена певного чару. Це, по суті, архаїчна і прадавня форма реакції, що виводиться з первісних і примітивних часів, коли безпосередній терор був ще достатнім і ефективним регулятором міжлюдських взаємин. Тому рецидив цієї неконтрольованої форми реакції виглядає в наших очах компрометуюче і смішно. З іншого боку, у проявах злості закладений якийсь романтизм, якийсь наївний патос, що розважає й зацікавлює як безпосередній вибух вітальної енергії, котрий виламується з виплеканих форм культури. Є у злості щось від довбні дикуна, смішної і зворушливої в руках європейця. Є в ній також якась безкорисливість, якийсь вихід поза утилітарність, нещадність і надлишковість почуття, що прагне до самоствердження. Окрім цього, криється в ній щось несвідоме й автоматичне, як напад шаленства, який нас певною мірою обеззброює й об’єднує з цим явищем. Ця здорова, майже тваринна й невинна злість поєднується у своїх проявах з іншою її формою — по суті, з інверсією любові — складним і звивистим почуттям, що бере свій початок у виливах істерії.

Окремі заряди психічної енергії можуть раптово виявитися закритими, без виходу в людську душу — тоді вони нерідко розряджаються далеко від свого динамічного джерела, в нападах люті і злості. Злість нашої героїні має, мабуть, оте двозначне, подвійне й звивисте джерело, — тому часом розважає і приваблює, а часом викликає подив і співчуття.

Якби авторка зупинилася на цьому аспекті Ружі, то змалювала б першокласний живий портрет — монументальний у своїй рівномірності. Такою її бачило щоденне оточення, якщо вона взагалі існувала насправді, і така вона заслуговувала на увічнення прозорості її типу жіночого демона. Не зупиняючись, однак, на цьому аспекті, авторка проводить питання Ружі крізь багато інстанцій, розвиває його проблематику на багатьох рівнях. Щоразу з’являється інша, ніж попередня, Ружа; і те, що здавалося вже дном її натури, віддаляється, відкриваючи дальші і глибші плани. В цій градації питання, в цьому сходженні на щоразу глибші рівні проблематики авторка тримає нас у постійному напруженні, щоразу дарує нам ще більше здивування.

Ружа є звичайною злючкою доти, доки перебуває на тлі повсякденності. Пласка буденність ніби провокує в ній вибухи посполитої злості, добуває з неї маску звичайної істерички. На цьому тлі Ружа постійно перебуває під загрозою прориву злого первня, який з приреченістю механізму прямує до свого розрядження. Але поставлена в інші, небуденні умови, перебуваючи в незвичайних і виняткових ситуаціях, Ружа повністю змінюється, стає іншою людиною. Насправді ця жінка призначена для високого, героїчного життя, для великого здійснення, ключ до якого дає нам музика або найвищий любовний захват.

У рідкісні, небуденні хвилини, коли їй дано виринути з плиткої повсякденності в чудовий світ, конвульсивна судома її натури відпускає, і тоді Ружа стає чарівною особою, запаленою внутрішнім вогнем, стає знаряддям і досконалим інструментом краси світу. В такі хвилини нею всі захоплюються, милуються її дивним чаром. Тоді вона випромінює якусь енергію, що підсилює життя довкола неї, розпалює його напрочуд інтенсивним вогнем, робить його пишним, прекрасним і палким. Поруч із нею життя підтягується до вищого формату, люди виходять поза свої межі, перевершують свої можливості. Є в ній пристрасть до величі, яка пориває, змінює оточуючих. Позірно дезорганізуючий фермент незадоволення та роздратованості, збудження й гарячковості виявляється творчим, набуває нового аспекту боротьби з нікчемністю і дріб’язковістю людей і справ.

У такі хвилини ніхто, навіть найбільш покривджений, не може встояти перед нею, все їй пробачає, і всі серця б’ються у високому й палкому ритмі.

Великою заслугою авторки є те, що вона зуміла досягнути правдоподібності в зображенні полярності натури Ружі, що несподівані стрибки від плиткості до піднесення, які вона наказує героїні робити, не розбивають її цілості. Ружа постійно коливається між натхненням музи і посполитою ординарністю мегери — і ці несподівані вагання не тільки не шкодять кожній з цих форм буття, а навіть взаємно їх виправдовують і гарантують їхнє існування. Розщеплення натури Ружі на дві такі протилежні постаті доводить нам справжність кожної з цих форм існування. Вся дратівлива фауна злості, жаляча, зарозуміла й пихата, в цьому протиставленому їй аспекті отримує тло, на якому є нового, глибшого сенсу і значення. Натомість її злети, захвати і контемпляції в цій смішній посполитості набувають певної реалістичної противаги, що захищає її від штучності.

Як пояснити, що така егоїстка без любові, позбавлена доброти й розуміння, яка нікому не потурає, всім жбурляє в очі гірку правду, що ця істота, яка ніколи ні про кого не дбала, — повсюдно викликає ентузіазм, заледве вирішить вийти зі своєї прекрасної самотності, що їй вистачає однієї лише привітної усмішки, щоб у відповідь зустріти захоплено розпростерті обійми. Таємниця цього криється якраз в її самодостатності, незалежності від оточення, в тому, що вся вона належить сама собі. Довкола неї всі взаємопов’язані, всі залежні від когось або від чогось, що їм необхідне.

Посеред цих кальок і фрагментарних істот вона єдина є цілістю; жорстока й гордовита, вона нікого не потребує, вона є початком і кінцем, абсолютним центром, досконалою монадою. Злість, яку собі дозволяє, — це тріумф на вершині її незалежності, надмір її самодостатності. Це таємниця її вищості, її метафізичної переваги над оточенням. Ніщо так не захоплює людей, як реальність, як здійснена сутність. Авторка не висловлює цього, не формулює, але, — що є вищим мистецтвом, — уміє показати це, не називаючи.

Здавалось би, що на цьому аспекті авторка могла б завершити свій аналіз. Але справжній аналіз ще навіть не розпочався. Тепер авторка розсуває стіни цього психологічного intérieur, так, ніби це театральні декорації, і