Читати книгу - "Anarchy in the UKR"

Над автовокзалом нависав винищувач. Зірки на крилах розмило дощем, крізь бетон на постаменті билась суха трава. Зараз він на своїй копійці набирав швидкість у зворотному напрямку, на двигуні закипала кров, радіатор був набитий пір'ям. Можливо, він уже розбився. Ми обійшли винищувач і попадали в траву. Автобусів не було.

Лірична історія без жодних наслідків.

9. Духи приходять на мій гашиш.

I тут Білий повернувся. Ми лежали в траві, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до міста за пивом, кілька годин валялись під нашим винищувачем із розмитими зірками, аж доки він не повернувся. Кандидат історичних наук, він-то напевне розумів, що коли є бодай найменша можливість вибратись до таких психоделічних місць із героічною історією, із кумарним сьогоденням, то можливістю цією варто скористатися на всі сто, можна скільки завгодно писати історичні романи, проливаючи в них кров ні в чому не повинних вурдалаків, а все ж варто бодай раз на десять років кинути все і приїхати до безіменного степового містечка, де пил перекочується центральним майданом і під єдиним баром сидять місцеві плантатори й п'ють прозору, як небо, горілку, де під винищувачем уже кілька годин на тебе чекають твої друзі, і друзям твоїм без тебе щохвилини стає все печальніше, а від алкоголю — щохвилини краще, тож якшо ти приїдеш вчасно, то застанеш їх у дивному піднесеному стані, який сприяє дружній бесіді та подальшому пересуванню. Надвечір ми дісталися Дібрівського лісу.

Білий обіцяв показати нам дуб історичного значення, під яким нібито Махна й було названо батьком. Приїхавши до Дібрівки, познайомившись принагідно з політично підкованим водієм, котрий нас підвіз і прочитав нам короткий курс місцевої вкпб, ми з подивуванням дізнались, що вищезгаданий нами дуб пару років тому спалили піонери, святкували там щось своє, піонерське, може, день народження Леніна, не знаю, ну і спалили його, дізнались також, що місцевий музей так-сяк жевріє, але директор його сука остання, нагинає усіх із цими йобаними виборами і менш за все думає про батька Махна з усіма його дубами, одним словом, ситуація складалась не на нашу користь, ми вийшли з Дібрівки і пішли просто в ліс, думаючи собі приблизно так — ну, добре, думалось нам, дуб ці срані піонери спалили, гаразд, діти, що ти з них візьмеш, директор сука, теж можна зрозуміти, нагинає з виборами, теж ситуація знайома, але навіть він, цей патологічний директор, який продав честь, совість та історичне призначення в обмін на жирне тавро адмінресурсу на своїх директорських сідницях — навіть він не зможе нам заборонити запхатися в цей ліс і пробути в ньому стільки, скільки вже нам захочеться, а вже скільки нам захочеться, це суто наша справа і стосується вона лише нас, ну, можливо, ще лісника.

Мені доводилось ночувати в різних місцях і за різних обставин. Я ночував кілька ночей на Львівському вокзалі на пакунках із фашистськими газетами, які я туди привіз для розповсюдження, я ночував на українсько-угорському кордоні разом із групою старшокласників, які їхали кудись на екскурсію, думаючи, очевидно, що я теж їду на екскурсію, я ночував п'яний на річковому пляжі й навколо мене ходили рятівники та пляжники, не знаючи, чи я вже потонув чи ще ні, я ночував на лавах у парку і в зимових електричках на станції П'ятихатки, не маючи змоги звідти виїхати, одного разу я ночував у піонерському таборі на столах для пінг-понгу, ми з приятелем заїхали туди для проходження педагогічної практики, але вожаті, випивши весь наш спирт, сказали нам, що лишатись нам тут не обов'язково, та й для дітей так буде краще, так що ми можемо їхати, і ми повкладались на столі для пінг-понгу, з різних боків сітки, і на ранок справді поїхали звідти, спати цілий місяць на пінг-понгових столах нам не світило; в цьому є щось більше, аніж пригода чи цікавий випадок, пригода — це коли ти потрапляєш серед ночі до свого готельного номеру, маючи ключ, і знаходиш у своєму ліжку кількох невідомих, це пригода, я згоден, а коли ти не маєш ні ключа, ні готелю, ні невідомих, коли ти взагалі не маєш жодної гадки, як перебути до ранку в ситуації, до якої ти потрапив, це вже не пригода і не цікавий випадок, це твоє життя, як воно є — без прикрас і зайвого пафосу, ти просто продавлюєш простір своєю присутністю, вириваєш для себе рівно стільки місця й тепла, аби не замерзнути за ніч; ми звертаємо з лісової дороги, довго йдемо, врешті знаходимо галявину, стягуємо дрова і розпалюємо багатгя. Спочатку ми випили все, що у нас було, потім нам видалось, що цього недостатньо, і ми почали добивати драп, навіть друг-Білий, кандидат історичних наук, який усі ці дні утримувався і обмежувався самогоном місцевого виробництва, тут щось попустився, розслабився, покурив з нами і почав розповідати про самураїв і їхні кодекси честі. На кодексах честі я й заснув.

Прокинувся я десь о п'ятій, Льошка відрубався на спальнику, друг-Білий сидів біля загаслого вогню і дивився в ліс, що там? спитався я, хтось ходить, тихо відповів він, давно? спитався я, давно, відповів Білий, всю ніч, добре, кажу, лягай спати — я їх постережу. Він відразу ж заснув, а я зайняв його місце і став дивитися, хто там ходить між дерев. Дивився я години дві.

Одного разу, вночі, під травою, я сидів на березі моря і розглядав хвилі, я намагався їх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсім поруч зі мною, і яка могла щомиті необережно зачепити мене, звалити своїх хвостом, або затягти щупальцями до свого темного нутра, мені завжди видавалось, що коли ти нічого не бачиш у темряві, це ще зовсім не значить, що у цій темряві ніхто не бачить тебе, оскільки вона — темрява — це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаєш із неї, натомість той, хто лишається в ній, завжди має зручну позицію для розглядання тебе, адже темрява — вона лише з твого боку темрява, з його боку це вже щось інше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже і зрозуміти. I тепер, коли я сидів біля загаслого