Читати книгу - "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

пачках і на самих сигаретах, слова спалахували неоном, висвічувалися на моніторах, мигтіли з екранів, збігали по табло чи вибухали ілюмінацією, їхнє сусідство було неуникним і нав'язливим, але попри все — німим. Здавалося, її оточували химерні мальовидла відьом, тіні диких наскельних письмен чи привиди графіті. Рядки, виписані чиїмось непевним почерком на видобутих із розтріпаних конвертів старих листах, набували для неї обрисів загадкових сейсмограм. Густозадруковані сторінки машинопису, цілі стоси яких невідомо з якої причини виповнювали шухляди її письмового столу, виглядали радше незліченими шарадами, аніж вмістилищем примарних повідомлень. Натискаючи клавіші комп'ютера, вона інтуїтивно вловлювала зв'язок між своїми дактильними відчуттями і дивними ієрогліфами, що з'являлися на дисплеї, але суть цієї гри залишалася таємницею, і годі було віднайти «х»-файл[15] із рятівною назвою HELP. В задумі вона розглядала книжки, не в змозі зрозуміти призначення цих дивних паралелепіпедів формату ін-фоліо, складених із найтонших шарів целюлози. Запах друкарської фарби, шершавість паперу, мізерна азбукова рать, вишикувана стрункими рядами в незрозумілому, але безсумнівному порядку, навіяному, мабуть, стародавніми військовими ремеслами — все це ніяк не пов'язувалося із змістом слів, котрий відтепер зробився для неї недоступним. Не розучившись ще як слід читати, вона, звісно, змогла б складати докупи букви і склади, як це роблять діти, що надто рано опанували грамоту, однак це був факультатив свідомості, відвідини якого здавалися щоразу обтяжливішими.

Одне й те ж слово, побачене в різних місцях, вона тепер вважала двома різними словами. Розділені часом і простором однакові речі вже не здавалися їй ані подібними, ані, тим більше, ідентичними. Напочатку вона розгубилася від надміру несподіваних відкриттів. Бувало, що піддавшись страху, вона скидала із полиць стоси різнокаліберних томів, гарячково гортала їх, вдивляючись у чорні позначки, котрі бентежили чисельністю й даремністю, намагалася відновити в пам'яті щось важливе, як ото намагаєшся іноді згадати чиєсь ім'я, але імен не було більше. Вона пробувала залишати на столі яку-небудь книгу чи журнал, де підкреслювала фразу, чи навіть склад, попередньо довго вивчаючи їх, з тим, щоб наступного дня перевірити знову. Але не треба було чекати до завтра. Вже за хвилю невловимі зміни, що відбувалися довкола — рухи повітря, коливання температур, модуляція звуків, фактур, — а найголовніше те, що відбувалося за цей час в ній самій — з кров'ю, лімфою, гормонами, — все, що діялося в кожній клітині — змушувало її бачити зовсім інші знаки, кольори і форми, і хоч зміст щоразу залишався недоступним, це був не один і той самий зміст. Здавалося, ніби там, де не може бути ніякого руху, вирував шалений, незбагненний рух. Це не давало їй заснути ночами. Лежачи без сну, вона вдивлялася в мерехтливу темряву, де за шклом стелажів діялося щось таке, чого ніяк не можна було збагнути, де вирувало приховане життя, що погрожувало її життю. З цим потрібно було щось робити. І тоді вона взяла за звичку щоранку підніматися на гору, — ту, з якої видно інші гори, — і палити бодай по декілька сторінок, дістаючи запальничку з неповної сигаретної пачки. Вона розгортала кожен аркуш окремо, немов сподіваючись, що під страхом вогню чорні позначки нарешті відкриють свою зловісну сутність. Однак вони неодмінно залишалися незмінними, тобто навпаки — невблаганно змінними, і в цьому було щось таке хворобливе, мало не соромітне, що у неї ледве не паморочилося в голові, і вона підносила запальничку, аби швидше позбутися свого (…). Потім спускалася вниз до озера і плавала так довго, як тільки могла. Вода відбирала рештки сил, а пульсації крові перетворювалися в пульсації відчуттів, немовби кров проникала кудись глибше, ніж у мозок, у саму суть єства, і витісняла можливість відчувати. Фізична вичерпаність не приносила полегшення, але створювала ту порожнечу, в котру хоч на деякий час можна було скинути нерозуміння і неприйняття довколишньої мінливості. Десь підсвідомо вона розуміла, що існує певна постійність — адже вона кожного дня йшла тим самим маршрутом, знаходила стежку, воду і гору, але їй не вдавалося зосередитися на цих узагальненнях — щомиті вона бачила цілком іншу картину реальності, і це виглядало нестерпно нестерпним.

Вона стала вбивцею слів.

Слова також злітали з уст людей, лунали з гучномовців, гніздилися в слухавках, весь простір, здавалося, виповнений ними, але нічого, крім коливання повітря, вона вже не відчувала, навіть не усвідомлювала це як звук, бо поняття звуку потрібно було б сформулювати, а вона розпрощалася з формулюваннями, формальностями, формулами, категоріями. Горе мені, гори мої! Вона слухала голоси людей так само, як і голоси птахів, так само, як і будь-що інше — завивання сирен, шум дощу чи тріпотіння крил нічного метелика (моторошного, кольору обгорткового паперу метелика, званого великою гарпією або ж CERURA VINULA), котрий залетів на світло і втрапив у шкляну неволю абажура. Тепер жоден педагог не дав би собі з нею ради, бо скільки б не повторював він «ма-ма, ми-ла, ра-му», для неї це було б щоразу нове звучання, розділене інтонацією, часом, тими непомітними змінами, що сталися з плином цього часу в повітрі, в структурі речей, у прихованій натурі довкілля, а також тими незначними метаморфозами, котрі б відбулися з нею самою чи з її гіпотетичним учителем, чия гіпотетичність, зрештою, ніколи не перейде межі реальності.

Відколи речі позбулися назв, світ мовби втратив рівновагу, зісковзнувши по дзеркальній поверхні очевидця в безодню сваволі й безумства. Події не вибудовувалися ні в послідовність, ні в сюжет, залишаючись шматками подертої кіноплівки — кожен наступний кадр невловимо відрізнявся від попереднього, але разом вони не складали жодної видимої цілості. Раніше вона б усвідомлювала, що простує лісом, долаючи спротив похилого рельєфу, ухиляючись від гілок, вдивляючись у непевне світіння, що вже проступало між стовбурами. Тепер же кожної миті відбувалося надто багато змін, аби можна було уявити собі щось спільне в доторках трав, пахощах листя і хвої, подихах вітру, шелесті вітру, чулості вітру. Шкала відчуттів робилася все прецизійнішою, сягаючи у виміри найелементарніших рухів. Все, що вдавалося зафіксувати, відразу втрачало свою актуальність, навала чергових вражень поставала новою незнаною дійсністю, котру доводилося осмислювати щоразу від початку.

Він

Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля — безконечно вперте і безконечно довге — ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня»[16], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде — тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому