Читати книгу - "Воццек & воццекургія"

на те, що в одному із снів страх висоти був таким тривалим, — а він складав єдину суть цього сну, — що будь-яке падіння видалось би благом. Будь-яке падіння. Зате у тому ж таки сні ти відкидав із своєї високості золоту тінь. З високості відкидав золоту тінь на далеку землю, і та тінь золотилася золотом потопленого у воді сонця. Золотилася білим золотом.

Зате в іншому сні ти володів знанням про пекельний вміст землі під жовтим пшеничним полем. Золотилося жовтим золотом. Ти знав, що земля під ним — то не просто земля, а земля-сховок, земля-скриня, і твоє знання і було вмістом тієї землі.

Зате люди в твоїх снах не були по-дурному прив'язані до своїх тілесних оболонок, і ти міг вільно комбінувати — поміщати кількох осіб в одне тіло або розділяти когось одного на кілька різних, тасувати, міняти місцями, приміряти різних людей до тіл різних людей або навіть до предметів чи речей, адже сутність речей теж не була встановленою раз і назавжди, вона виявлялася у своєму споконвічному багатстві всіх можливих варіантів.

Так, приємно і легко мінялися місця і міста.

Фраґменти різних міст перебували в одному, а самі ті міста були всюди й ніде; ти міг завернути за ріг свого обшарпаного муніципального будинку, а перед очима вже виникала венеціанська святомарківська площа, повна ненависних нечупарних голубів, звідки через вузьку, трохи змінену варшавську вуличку — ту, на якій галерея спілки художників і яка насправді впирається в глухий кут — можна було потрапити на львівський вокзал, що знаходився у Стрию, а сам Львів, як йому і належиться, лежав далеко на захід, але складався з одного будинку чи, радше, з однієї квартири, від котрої ти загубив ключі, за що і повинна була прийти неминуча розплата.

Зате сни відкидали потребу звиклої співрозмірності, і ти міг, скажімо, з нагоди примирення пити горілку з колеґою (чи ж не однокласником?!), не бачачи самого колеги, ледве сягаючи халяв його чобіт, і все це могло відбуватися на тому ж таки стрийсько-львівському вокзалі, підземні переходи якого вели просто до поїздів київського метро.

Ти міг розмовляти з жінкою за столиком відкритого кафе, а сам бути і тим столиком, і тією жінкою, і вимощеним бруківкою майданом, котрий виднівся з тераси, і господарем кафе, що поливає бруківку перед входом, збиваючи відстояну вранішню пилюку, і самою пилюкою або водою, а більш нічим, бо більше нічого й не було у тому сні, світ складався лише з перелічених речей, і з перелічених речей складався ти.

А ще ти міг, користуючись відсутністю співрозмірності, кохати жінку не так, як звикло змушений кохати її чоловік а, скажімо, так, як людина кохає ландшафт (чи буває любов людини й ландшафту?), ти міг подорожувати нею, ти міг жити не з нею, а в ній, ти, зрештою, міг би насолоджуватися цим тілом так, як насолоджується ним колонія вірусів, як насолоджується ним плетиво метастаз, що, підточуючи тіло зсередини, призводить до смерті, смерті, смерті, люба моя (золотилася червоним золотом)!

Адже так сумно весь час бачити лише незрозумілу і незмінну, а від цього ще більш незрозумілу, довколишню дійсність.

Продовження снів

Адже так сумно знати, що ти не можеш захопити з собою у цю дійсність бодай фраґменту дійсності нічної й вічної, зрозумілої, а тому й змінної (може, навіть зміїної). Змінної аж до швидкоплинності, до скороминучості; дійсності, яка при денному світлі вигорає, втрачає фарби, зникає просто на очах, немов ті фрески з римських підземель.

Адже зранку ти нізащо не можеш згадати, якої форми була тінь із білого золота, що її відкидав ти під смертним страхом висоти на далеку долішню землю, — а тінь мала форму, без сумніву мала форму, божественну і довершену, і форма ця багато чого могла б тобі сказати про твою власну сутність, бо тільки через тінь дано нам осягнути самих себе, адже.

Зранку ти навіть уявити собі не можеш насолоди, яку приносив жінці, входячи в неї, входячи цілковито, зовсім, до решти, на повен зріст входячи в печери, де золотиться червоне золото.

Найпростіші картини непідвладні тобі зранку, як, наприклад, еротичний епізод із сну про жовте пшеничне поле і таємничий вміст землі-криївки. Там була жінка, яка, повернувшись до тебе спиною, — про її обличчя ти міг лише здогадуватися — готувала сніданок на кухні, що невловимо нагадувала львівську кухню Пепи[20], чиї листи якраз тоді ти перечитував на ніч.

Пепа й сам, власною персоною, привидівся тобі наступного разу, але це була ніч, в яку ти намагався подолати чотирнадцятигодинний бар'єр, а тому розмова з Пепою мала характер рондо або варіацій, чи, скажімо, ґольдберґ-варіацій[21] на тему китайського рондо чжан. Бо перед тим, як зустрітися з Пепою, ти бачив Марту[22], вона була в чиємусь напрочуд розкішному тілі, ви зустрілися в занедбаних, облуплених громадських лазнях, де прекрасну Марту супроводжували раби і невільники, вона була оточена служками, що намилювали їй руки, плечі, живіт і стегна, розтирали їх губками і шорсткими рукавицями, і ти, подивований несподіваною пишнотою її тіла, торкався грудей, навдивовиж твердих, мовби витесаних з каменю, але неперевершених за формою, і китайськість сну вже тоді стала відчутною, хоча повністю проявилася трохи згодом, коли Марта зникла нагло разом із невільниками, рушниками і шорсткими рукавицями, а замість усього цього гігієнічного багатства проступили сутінки, вечірнє небо, поле — таким було закінчення фільму, що його знімав карлик-режисер, чимось схожий на Себастьяна Моро[23] (очевидно, він і був китайцем, цілком можливо — нащадком древньої династії, бо ж сліди виродження, як правило, мають глибоке коріння), він щось кричав незрозумілою мовою і біг поперед камери, і разом з ним по темно-зеленій кольору чистого окису хрому траві бігли всі персонажі, актори, гримери, декоратори, асистенти — вони постійно забігали наперед, бо були нормального зросту, — а камера вперто фіксувала все, що відбувалося над їхніми головами, намагаючись спочатку простежити політ двох темних птахів, котрі несподівано з'явилися в кадрі і полетіли вглиб майбутнього екрана, тобто в далечінь, до небосхилу, щоб там перетворитися на два стовпи немеркнучого смерчу — фактуру цих стовпів, просвічуваних тьмяним передзахідним сонцем, обов'язково належало вловити оператору — потім, коли сонячні промені перестали освітлювати землю, але ще відбивалися від низьких хмар, в об'єктиві раптом виникла пара яскраво розмальованих повітряних зміїв — не інакше, як наперед відпрацьований режисерський хід — і на якусь мить магія короткочасного прекрасного видовища заволоділа всією групою, майже кожен відчув дивне піднесення і