Читати книгу - "Fata Morgana"

Вiкно поволi гасло.

Земля повечеряла сонцем i облягалась на нiч. Блакитнi тiнi розкривали свою глибiнь i приймали, як в м'яке ложе, Гафiйчинi думи, сподiвання Маланки…

***

Маланка не хотiла вiрить. Ат, знов наплiв Гудзь. Андрiй аж мiнився, так сердивсь. Гудзь, Гудзь… Вiн бачив на власнi очi. Не сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще бiлiшими стали на червонiм виду, i очi лiзли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку i побiгла до двору. Тепер це вже її справа. Панич Льольо мусить найняти Андрiя, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухнi, поки нарештi вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старої, але Андрiя найняв. До прикажчика в помiч.

Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй смерком вертався до хати, свiжий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась догодити йому, i повага хазяйки була у всiх її рухах.

По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi на нiч в кожух сiрого попелу. Гафiйка гримiла ложками, хлюпала лiтеплом, а Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не розумiє i коли б не Андрiй, не було б дiла.

З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови ставали бiльш рiзнобарвнi i розростались. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се вiн ставив її, i навiть Маланка, заметившись його настроєм, часто бiгала дивитись, як посувалась робота. Вона навiть забула свої мрiї про землю i жила з Андрiєм одним життям.

Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральнi дихнув клубами диму, i з колишнiх руїн сахарнi розлiгся понад селом свисток.

Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:

- Чуєш, Маланко?

Маланка чула.

- Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити… Се тобi, пане добродзею, не жарт, а гуральня…

Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на свої чорнi та сухi руки, що просили iншої працi, i почула, як її мрiї впали глибоко, аж на дно серця.

Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну.

***

Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. Їй здавалось, що його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на неї, а всередину, в себе, i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачi сердитi на нього.

- Найбiльше лютує на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi читає, бунтує народ. Бомажки, розкидає. А сам, як стрiне, зараз питає: а що там чувати? Що про вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге.

- Ну, а Марiя?

Прокiп зирнув на неї допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.

- Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця… Їй аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не схотiла.

Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.

- Облиш, Прокопе, годi.

- Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподiваєшся Гущi?

Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.

- Сеї ночi Марко менi снився.

- Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрi радять…

- Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже, сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мої сiєш? Покажи руки". А менi соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чуєш, Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема.

- Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь.

ПрокIп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiтилась на сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як колодязне дно.

Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.

Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтIв принаймнi словом полегшити свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо що свої болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним, багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i запече.

Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по дрiбних камiнцях.

Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.

***

Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрiєм вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну