Читати книгу - "Жовтий князь"

Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо — наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? — відказує, стримуючи крок:

— З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають — від того.

Подався чолов'яга.

Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» — махнули руками і розійшлись.

Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі — біля корови, що околіла. Сусіди близько.

— Бач, із коровою що! — дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

— Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.

— Чи не кінець світові? — хтозна.

Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок — під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам'яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.

Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув, — нежива, хоч об пень бий.

Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? — буває птиця недужа і не вічно їй жити.

Аж здригнувся від окрику, глянув — то Калинчак Петро; проживає осторонь, за ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі стемна-карі, з свічучими клинцями. Він — косар; наймався в містечку і коло залізниці: ростиння вибивати.

— Що загубили? — питає Калинчак.

— Ні! — не загубив нічого; птиця падає.

— Недавно, як був місяць кров'ю наведений, це почалось.

— Кажуть, час злого і знаки.

— І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.

— Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.

— Окремі, з партійною печаткою, переступлять, — сказав Мирон Данилович.

Віддаляються бесідники проз осокори.

— Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко, — чули?..

— Ніби… — вагається Мирон Данилович.

— Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені. Курортників повно з міста. Їм купання є — річка внизу.

— Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом обсипає; з дитячих літ знаю, — додав Мирон Данилович. — Вода зцілюща: недарма ж курорт.

— А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в «лінію», себто рядами — під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік разом.

— Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.

— Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає сам завідувач — Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і радить: помогти можна тільки одним — підгодувати корову, коли схудла, як драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав: «От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю, коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж треба…» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.

— Розірвуть і без інструкції,— відмовив Мирон Данилович. — А цей з якої сім'ї?

— Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ — думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червоні в дев'ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть, — хто за це? Уже тоді наш Лук'ян, та ви знаєте його…

— Лук'ян — той, що «за»?

— Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує. Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб'ють. Ну, і не підняв руки старий Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!» Був наказ — повбивати підряд.

Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били — поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах — і то сама біднота сільська. Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих — поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як сатанинець, і закричав: «Не сміть! То — вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко — син одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали, — дома не був. Потім переселився в другий повіт; жив там і записався в партію.

— Це ж і видно, — доводить Мирон Данилович. — Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс.

— Може, з їхнього є хто, — не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» — «Ні, я звелів прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни». Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти заплатив за сіно?» — «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на «лініях», щоб краще курортникам ходити, — я в байраках не косив». Добре, що нарадив Зінченко, як казати.

— Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.

— Це — скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на