BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Майже по-людськи 📚 - Українською

Читати книгу - "Майже по-людськи"

148
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Майже по-людськи" автора Тарас Титорчук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 25
Перейти на сторінку:
його батьки працювали в колгоспі, та і сам тато мав справи з тамтешніми працівниками зараз. Робітникам там залишилося небагато, адже, за словами батька, колгосп ось-ось занепаде, більшість техніки стоїть у стані непридатності до використання, а іншу постійно доводиться лагодити. Селу ще пощастить, якщо хтось купить колгосп і людям щось за це перепаде.

Про це Улас думав зараз, коли огинав колгоспний садок, прямуючи до всипаної дрібним гравієм дороги з села. А тоді, коли стояв посеред зеленої, припаленої серпневим сонцем, галявини, коли дивився на крони дерев, що похитувались під натиском вітру, коли чув його шум, дзюрчання води у річці, цвірінькання пташок, коли бачив сонячне проміння, що раз-у-раз пробивалось крізь дрібні хмарки на чистому голубому небі, коли промені ті освітлювали всю цю чудасію — чари природи, що витісняють залишки праці людей, то хлопець мусив ще раз торкнутися лівою рукою своєї куртки, десь біля кишені, аби, стиснувши джинсову матерію між пальцями, знову відчути себе справжнім, відчути що сам він знаходиться в реальності, вся та незбагненна краса, що він її бачить також існує у світі.

«Без людей я міг би прийняти село, — подумав він. — А село прийняло б мене, швидше за все. Принаймні, коні мене б не чіпали, це точно».

Думка ще абсурдніша за ту, що ніби його пацани винні у тому, що його називали Люсьою. Однак, поки наближався до дороги, Улас дозволяв собі її обмізковувати, стиха усміхатися до себе, вигадуючи як би вони з кіньми подружилися, коли б в селі не було людей, як би кожного дня він купався в цій красі нового дня, коли…

Він вийшов до дороги. Під старим явором, ніби притулившись до нього, з землі стирчав стовпчик. Знак, прибитий до нього, нещодавно впав і лежав, обпершись на той старий бетонний стовбець, у траві. Улас обійшов явір і стовпчик, з якого стирчала арматура та щебінь. Він поглянув на бляху, фарба на ній облупилась несильно і ще можна було прочитати: «СТАНІШ».

Здається, за останні півгодини він думав про село більше, аніж за останні роки. І помисли ці були чіткими як ніколи. Він ясно бачив красу природи, коли стояв посеред галявини території колгоспу. Краса ця вражала, вона була неозорою, його погляд не міг охопити її всю, запам’ятати, це було вище можливостей його розуму, а про розуміння цієї краси не могло бути й мови! Та що він розумів біля довгого сільського приміщення — то це те, що ані природі, ані людям, ані селу, ані державі врешті-решт ця територія не потрібна, як не потрібна та розхитана кладка над річкою, як не потрібен й сам колгосп чи його робітники.

І так само чітко він бачив знаковість цього дорожнього покажчика, прихиленого до стовпа. Це не назва села упала.

«Село впало», — сумно і трішки вражено, та без всякого подиву подумав він. З опущеними додолу очима, він виходив на середину дороги: «Село впало, як і колгосп. І вже нікому воно не потрібне».

— Тим паче мені, — сказав він уголос. Тоді рішуче випрямився, повернув ліворуч — до траси, і лишив село позаду.


Дорога до траси була червоною, особливо в дощові дні. Тепер же, під палючим сонцем, щебінь висвітлився до брудно-жовтуватої суміші камінців, камінчиків та пилюки. Надворі не було спекотно, навіть тут, на відкритій місцевості, де дерева лишились біля села, а перші невеличкі кущики починались на половині шляху до траси. Проте покриття дороги висохло достатньо для того, аби кожен крок здіймав хмарку куряви під ногою. Якби він йшов у сандалях, то туди неодмінно й одразу потрапили б кілька десятків камінців, що він їх із роздратуванням витрушував би по дорозі на соше. Добре що цей закон підлості зараз тут не спрацював, бо Улас додумався взути закриті черевики.

Та не слід забувати про інший закон підлості, що спрацьовував майже кожного разу, коли Улас йшов по дорозі в Станіш чи на трасу. Машини що проїжджають повз можуть здійняти таку хвилю куряви, що хмарки від черевиків здадуться йому крапельками у Світовому Океані.

Раптово йому знову на думку спали коні. Щось насторожило його в них, і він лише зараз зрозумів, що не розуміє що саме. Силуючись відтворити в уяві образи коней, він подивився праворуч, глянув ліворуч. Зліва було поле, всіяне якимсь зерновим, справа — трава і польові квіти, обидва поля починались біля невеличких канавок-рівчаків край дороги. Улас сумнівався, що зараз там є вода, як і сумнівався, що канави тут коли-небудь бували суцільними.

Суцільними! Він якраз згадав, як вперше поглянув на ноги молодого лошати, і щось там побачив. Якимось чином поняття «суцільність» було пов’язане з гомілками коней, але…

Ззаду почувся гул.

Мотузка! Ноги кожного коня були перев’язані мотузками. Це ж не дивно, всі добропорядні господарі перев’язують ноги своїм коням, попарно, аби обмежити їхню рухливість і здатність до пересування, але чому…

Шум наблизився. Улас виринув з глибокої задуми й озирнувся. Прямо на нього мчала «Газелька». Він відійшов вправо і та проїхала повз.

Ну звісно! Село не могло його відпустити без прощального подаруночка! Можна виїхати із села, та не факт, що село виїде з тебе. І саме зараз, йдучи крізь піщану бурю, яку здійняли колеса «Газельки», Улас вдихав частину цього села, яку він візьме із собою в маршрутку та привезе додому. Він примружив очі, та пісок все-одно щипав їх, невдовзі заскреготав на зубах. «Треба буде гарненько пополоскати рота та висікатися, коли дістанусь до соша», — подумав Улас.

Матюкаючись і відпльовуючись, хлопець дістався до найвищої точки дороги зі Станішу. Тоді курява вже трохи вляглася, він побачив «Газельку», — причину свого збентеження — що якраз виїхала на соше і розверталася у напрямку Неражу. Їй навздогін летів чорний універсал.

Тепер він бачив трасу своїми сльозливими від щипавки очима. І варт чимскоріш її дістатись, щоби ще якась фура знову не влаштувала смерч на дорозі.

Як на зло, помірний вітер, що був до цього, дути майже перестав. Тому пилюка влягалася повільно, а гнів у грудях Уласа навпаки — все зростав. Він спробував себе заспокоїти: курява вже скоро

1 ... 10 11 12 ... 25
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майже по-людськи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майже по-людськи"