Читати книгу - "Різдво у лісі"

Коли в усіх стала паморочитися голова від танців, щастя та їжі, вони лягають спати, а Буркотун тишком-нишком виходить з нори. Він нагрібає велику гору снігу і гарненько її утрамбовує. У місячному світлі та гора скидається на півмісяць, що дивиться із землі в небо.

Гном приносить відро води і поливає ним снігову гору.

До ранку на тріскучому морозі вона береться кригою. Він прорубує в неї вхід і викидає надвір зайвий сніг так, щоб лишити тільки велетенське крижане склепіння.

Потім Буркотун усюди запалює свічки.

Коли в нього все готове, він іде будити решту.

— Вставайте! — кричить він. — Починається заутреня!

— Заутреня? Що це таке? — питає Ніна.

— Найурочистіша мить, — пояснює Буркотун. — Треба спокійно сидіти в особливій будівлі. Не танцювати. Не їсти. Не обійматися без кінця-краю. Просто сидіти і тішитися, що на світі є діти. Добре було б мовчати. Можна хіба що співати. Покваптеся і візьміть з собою те, на чому будете сидіти.

Усі беруть з собою стільці, ослінчики, подушки з трави та моху і йдуть до гномової крижаної будівлі.

— Ой! — вигукують вони.

А потім:

— Леле!

І знов:

— Дивовижно!

Бо нічого красивішого ніхто з них не бачив.

Крізь склепіння сяють зірки. А свічки сяють долі. Вони сидять усередині і тішаться тим, що на світі є діти.

Співають чорні дрозди. І вільшанки. І гуде джміль. А всі решта сидять тихо. Так вони сидять і радіють доти, доки сходить сонце і все крижане склепіння стає червоне.

Тоді Буркотун підводиться й скрадається до виходу.

— Ти повернешся наступного року? — питає Ніна.

— Можливо, — відповідає гном. А потім додає: — А може, й ні.

Бо тієї миті він згадує про те, що він не хто-небудь, а Буркотун.