Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Смачненько підобідавши і запивши смакоту зеленавим вином, панок незчувся, як опинився за містком. Якась мла наскочила, а за нею розвіявся і той будинок, і річка, і той місток. Ніби нічого й не було насправді — не пам’ятав пан зовсім про свою пригоду. Біля ніг лежала загублена рушниця, він підібрав її і почав в лісовій гущині дорогу до села шукати. Биту годину ще лісом блукав, аж поки на галявину не вийшов. А там і село зобачив та й помістя своє.
Вдома молода дружина вже чекала на чоловіка. Не переймався пан тим, звідки вона взялася. Йому здавалося, що давно вона за ґаздиню порядкує в домі. Пам’ятав лише про наказане, але не навантажував свою голову питанням, хто йому це наказував. Тож і не перечив дружині, коли та щоп’ятниці кудись збиралася. А вона лишень на ґанок ступить — і одразу якась невідома сила робила її невидимою і несла, куди тільки їй потрібно було. Все було, як і раніше, от лише в чарчину перестав заглядати та флорини селянам розсипати. Та батьки не вчили Славомиру людей ображати, добра вона від природи була. Тож пан знав тільки кількість горщиків з добром, але ліньки йому було кількість монет перевіряти. Так ніби візьметься та порахує в одному горщику дукачі золоті — та й завершиться на тому. Тож його жона і брала по монетці з кожного горщика і селянам щосереди роздавала гроші. А глеків шістдесят два було із золотом. А чотири зі срібними флоринами були, і ще вісім для панських розрахунків з крейцерами дрібними були. Тож було, що в когось із селян і воли з’являться, і свинок хтось прикупить. Розумів пан, що щось не те діється, та все ж не особливо й задумувався. Любив дуже жону свою і не нарікав ні на що. Сам вдачу не лиху мав. Що не зберуть з полів та не вивезуть на базар до міста, все швидко розпродувалось до останку. А інші стоять — та й четвертини продати за день не вдається. А то й худобу повезуть на базар, то й дивися, а вже через дві години пан з грошима додому їде.
Отак вони вдвох ґаздили декілька років, а не було дітей у них. Дуже хотілося пану спадкоємця від Славомири мати, та щось не виходило. І надумав тоді пан до повитухи в сусіднє село їхати. Домовився з нею, що з жінкою приїде, а вона їм на п’ятницю назначила. Як його жінка не суперечила чоловікові, але він на своєму наполягав. Так силоміць і повіз він жінку до тої бабці. Коли приїхали, та їх обох одразу на лавку посадила, а сама якесь вариво у баняку почала варити. Жінці ж наказала на ліжко лягти і живота оголити свого. Довго якісь трави на ньому водила та порошки якісь сипала на живіт. А потім наказала випити смердючий узвар їй. Коли жінка випила, відьма налила іншого узвару в чашку і наказала ще й пану випити. Вже після того веліла сісти за стіл навпроти одне одного, а сама сіла так, щоб їх обох бачити. Десь із півгодини проймала поглядом обох, а потім сказала, що не вийде в них діточок. Розлютився пан, вибіг на вулицю, не попрощавшись навіть, стрибнув на воза — і тільки його й бачили. А дружину залишив у відьми, ніби пану тепер і не рідна йому стала.
Добрі люди завжди знайдуться, та ще й коли відьма просить. Не була стара баба злою людиною, не накликала зла ні на кого. Лише добро людям приворожувала, тож поважали її в селі. А скільки вона діточок малих від хвороб рятувала, ніхто й не порахує. І завжди, коли їй платити щось хотіли, казала: «А що дасте, то й мені буде». Розгніваний пан ані крейцера їй не дав, панночка щедро золотим дукачем нагородила стареньку.
Постукала у вікно до сусіда і розповіла йому про дівчину, попрохавши його додому відвезти її. Сусід той паном був цього села, тож своєму слузі Омельку наказав швидко коней в дорогу споряджати. Смеркало, коли він до маєтку панночку довіз.
Поміщик по дому ходить та слова злісні говорить. Начепив на себе маску дідька якогось, час від часу підходить до столу й оковиту собі нахлюпує в склянку. Побачив жінку свою і давай на неї кричати, що то вона в усьому винна. Не захотіла мати від нього дітей, от і по п’ятницях у знахарки якоїсь супротив робила. А потім зняв із себе брудні чоботи й кинув перед нею, наказуючи: «А щоби блищали вони до ранку і сорочку мені хутко заший, бо дорогою подер». Злякалася вона оскаженілого чоловіка — не бачила ніколи його таким розгніваним. Нічого не промовила йому, а лише взялася за роботу наказану. Вже впустив господар біду в дім, тож не повернеш усе назад. А пан усе з поверху на поверх бігає та до оковитої прикладається. Залатала дірку на сорочці панночка та й подає чоловікові її. Та не вгодила панові — розлючений він надто. Вдарив із розмаху жінку кулаком в обличчя. А потім заходився все зло на ній зганяти і так її побив, що вона встати з підлоги вже не могла. Трохи і плакала, і просила пана за розум узятися, та пану байдуже — задере догори маску, перехилить чарчину і знову лається на всю хату та жінку б’є.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння любові: чоловіки», після закриття браузера.