Читати книгу - "Таврований"

Командири, включаючи Барановського, залишилися задоволені і ще довго згадували з відкритою заздрістю про народження в родині Руднєвих сина. Навіть Петро Григорович не втримався, похвалив:

— Молодець! Наклепав собі заміну. Поді ж ти. Двох мужиків зробив.

Кілька днів батько і син не відходили від ліжка з малюком. Семен Васильович часами сидів на стільці біля дружини з дитиною. Вони мріяли про майбутнє.

— Сеня, треба збирати гроші. Коли ти відслужиш свій термін, ми купимо маленький будиночок в Україні або в Криму. Біля Севастополя або в іншому місці. Не важливо. Лише б поруч з морем.

— Чому поруч з морем? — Запитав він. — Можна на моїй батьківщині в Путивлі. Будемо купатися в річці, ловити рибу на болотах і озерах.

— Знаю, — погодилася вона, притискаючи маленьку дитину. — Але на морі краще. У відкриті вікна нашого будинку буде вриватися свіжий морський вітер. Ми будемо слухати шум прибою, гуляти вечорами берегом моря.

— Влітку на півдні спека, а взимку — мокреча. Мені більше подобається середня смуга. Там і літо нормальне, і зима, — міркував Семен Васильович.

Вони майже не згадували події перед пологами, які так налякали Семена Васильовича.

Про них в сім'ї воліли мовчати.

— Хочу з вами проїхатися, подивитися, як іде заготівля дичини, — сказав Ситникову Руднєв.

— Будемо раді, товаришу комісар, — відповів той.

Ланка з заготівлі дичини для їдальні розташовувалася в невеликому дерев'яному приміщенні з широкими скрипучими воротами. До нього примикало стійло для коней, приміщення для саней, різного начиння.

Микола Федорович Ситников у кожусі, у шапці-вушанці і валянках запрягав коня, готувався до поїздки в ліс. Його висока масивна фігура в теплому одязі нагадувала копицю сіна, була не здатна згинатися і розгинатися.

З приходом Руднєва Микола Федорович залишив звичне заняття, підійшов до комісара. Його широке обличчя зробилося червоним, вуса були покриті памороззю, з рота, як з труби, валив пар.

— Семену Васильовичу, ви думаєте в цій шинельці і чоботях їхати в ліс, сидіти в засідці на кабана?

— Мороз, начебто, не сильний.

— Якщо з дому пробігти до штабу, то несильний, а якщо їхати в ліс, то замерзнете, — говорив капітан Ситников.

Він завів комісара в приміщення. Дістав кожух, валянки, шапку-вушанку.

— Одягайтеся, як слід.

Семен Васильович швидко переодягнувся. Причому, кожух натягнув на шинель.

— Тепер порядок, — протрубив Ситников.

Червоноармійці запрягли коня, посередині саней поклали гвинтівки і патрони. Всі завалилися в сани. У глибокому снігу виднівся слід. По ньому і тримався їздовий. Кінь фиркав, провалювався в білий наст, але мчав по вже наїждженій дорозі досить швидко.

Коли потрапили на крутий поворот, їздовий забарився. Кінь вскочив в глибокий сніг і зупинилася. Чоловіки встали з саней. Їздовий взяв під вуздечку коня і потягнув її на вторований слід. Решта, провалюючись у снігу, тягли на собі сани.

— Нічого, буває, — заспокоював себе і комісара Ситников, хоча Руднєв не сказав ні слова докору.

Незабаром приїхали до місця призначення. Микола Федорович відірвав свою масивну фігуру від саней. За ним піднявся Семен Васильович.

— Тепер підемо пішки, — протрубив Ситников.

Вони з Руднєвим закинули за плечі гвинтівки. Ситников пропихтів їздовому:

— Тихо тут. Коли почуєш постріли, під'їжджай!

Вони пішли вже протоптаною стежкою. Їх оточував хвойний ліс. Микола Федорович розповідав комісару про заготовки дичини.

— Щодня по кілька туш для їдальні заготовляємо.

— Підмога хороша, — підтримав його Семен Васильович. — Служба у нас нелегка. І будуємо, і зброю встановлюємо. Почали за статутом вчення проводити. Без калорійної їжі червоноармійцю не вижити.

— Хлопці дуже задоволені, — сказав Ситников.

Чоловіки вийшли на круглу галявину, яку оточував все той же хвойний ліс. З краю галявини, на вході в тайгу, на чотирьох метрових стовпчиках стояла будочка з отворами на всі сторони. Мисливці піднялися туди по дерев'яних східцях. У ній був встановлений невеликий столик. Там стояли кілька кружок і чайник. Навколо столика — лавки.

Ситников опустився на лавку. Він важко дихав. Руднєв в порівнянні з ним здавався хлопчиком. Перехід по снігу переніс порівняно легко і спокійно, незважаючи на теплий одяг.

Зняли гвинтівки. Притулили до стінки.

— Дивись, комісар, — промовив, задихаючись, Ситников. — Там ми розсипаємо мелене зерно. По кілька мішків. Кабани приходять поласувати. Вибирай підсвинка. Старих старайся не чіпати. Вони на наступний рік ще потомство принесуть. Та й м'ясо у підсвинків м'якше.

— Як їх визначити?

— Елементарно. Вони менше своїх батьків.

— А якщо не прийдуть з якихось причин?

— Такого не може бути.

Чоловіки зачаїлися в будочці. Незабаром почувся характерний шум тварин. Ситников штовхнув комісара. Чоловіки схопили гвинтівки. Застигли в очікуванні.

На галявину вискочило стадо чорних кабанів. Вони розбіглися по колу, жадібно підбираючи корм. Зерно завжди висипали кільцем.

Семен Васильович звів курок. Прицілився в голову підсвинка. Вони з Миколою Федоровичем вистрілили одночасно. Стадо кинулося врозтіч. Дві чорні туші борсалися на снігу. Семен Васильович поспішив перезарядити гвинтівку. Але не міг це зробити швидко. Йому щось заважало. То не міг відразу вийняти з патронника патрон. То не міг вставити його.

Ситников це зробив у лічені секунди. Пролунав постріл. Ще один кабан залишився лежати на снігу.

Семен Васильович вдруге стріляти не став. Не встиг. Стадо розбіглося в різні боки. Сховалося за деревами.