Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

зиму в твоїй країні буде твоє село. Але з іншого боку, зима ще не була як зима. Ці ріденькі сніжинки на світлинах промовляли б дуже мало. Більше було би видно сіро-зелений фон дерев і полів чи темно-сиве небо. А цей прекрасний сніг, який так мене зрадував, виглядав би жалюгідним. Тому, задавалося б, прикрий збій техніки вийшов на добре. Я бачив дрібні сніжинки, від яких перехоплювало дихання. Читачі фейсбуку уявляли чарівну заметіль, і їм теж було втішно.

Правда, наступного ранку на траві таки було трохи снігу. Внизу менше, а горби добре білілися. То була пора, коли женився брат. Окрім обрядових обов’язків дружби, були ще й суто побутові. Ми будували весільну кухню. Тимчасову. Поставили чотири міцних стовпи, зверху скріпили кізлами, переклали їх поперечними латами і накрили шифером. Шифер цвяхами не прибивали, бо позичений у сусіда і після весілля треба повернути, тому зверху поклали ще три довгих жердки і їхні краї скріпили дротом з краями кізлів. Стіни шалювали опілками. Це відходи деревини. Коли колоду пиляють на дошки, то заокруглений край ніби вже не годиться. Ні дощок на підлогу, ні вагонки з нього вже не виходить. Часом просто пиляють на дрова. А часом шалюють шопу для маржини на толоці, а чи от таку кухню, яка після весілля стане дровітнею або її взагалі розберуть.

До кухні треба було прибудувати навіс для жінок, які миють посуд. Це ми теж зробили. А також змайстрували трап під ноги, щоб жінкам не було слизько і посуд не побили. Певна річ, поставили широкий стіл. А «ми» — це родичі і сусіди господаря (мого нанашка), які помагають, бо був такий час, що нам помагав цей господар, або ще буде. Відтак весілля є подією не лише для сім’ї, де воно відбувається, а й ще для кількох десятків людей, які залучені до тривалих приготувань.

Після весілля в молодої треба поставити весільні намети в молодого. Нас було щось із восьмеро. Прийшли зранку до ґазди, в якого було весілля перед тим, зняли брезенти, розібрали металевий каркас, повантажили щити підлоги, збиті з кількох дощок, лавки і столи на вантажівку, а тоді господар запросив до столу скуштувати його весільних наїдків і напоїв. Залишилося з весілля чимало, тому стіл був пишний і столували довгенько. Власне, в цьому й принада таких допомагань. Хоч часом робота може бути й важкою, але перебігає в легкій атмосфері спільної дії. Бо нема поспіху, є розважливість, розмови, жарти, передвесільний настрій. Часті і смачні застілля цьому сприяють.

Коли в молодого ставили весільне шатро, то на Ґреготі білів сніг. Трохи дощило і було прохолодно. Але праця йшла злагоджено. Найбільше часу займає виставити підвалини, бо шатро широке і довге — треба підкласти так, щоб було за васервагою, щоб усі кути на одному рівні. Для цього пиляють колоди на короткі кругляки і їх підкладають. Часом і кавалок цалівки (тонкої дошки) треба підкласти, щоб вирівняти. А коли підвалини вже рівно, то металевий каркас ставиться доволі легко й оперативно. Найбільше фізичної сили потребує натягування брезенту. Він великий і незручний. Але як раптом дощ, то дуже корисний, тому запитань ніхто не ставить. Ще й гаразд не звечоріло, а намет уже готовий. Наступного дня сусідські дівчата прикрасять його повітряними кульками.

Така-от погода була протягом усіх весільних днів. Лише на весілля в молодого випогодилося і стало сухо. Але осінь — тому морозно. Медовуха йшла добре. Та як би добре не йшла, а життя є життям, людина є людиною, а маржина — маржиною. Через те мус косити отаву. На початок жовтня це трохи дивно, але перед тим півтора місяця дощі не давали косити. Тому так.

Ми з татом узяли коси й пішли на автобус. Під’їхали трохи з Брустурів у Шипіт. Почали кішню десь о десятій. Це вже не літо, тому тато вдосвіта не будив. І так трава з морозом. Коли їхали в автобусі, то розмовляв з одним добрим чоловіком. Каже, що часом читає мої колонки. А потім сказав, що от можна написати про траву з морозом. То пишу. Але як то ще вийшло: почав писати цей текст учора в Києві. Сів у трамвай, відкрив ноутбук і почав. Пішло файно. Так захопився, що заїхав у депо. Не маршрут був у голові, а отава з морозом. І зараз собі пригадую.

Осіння прохолода зробила кішню доволі приємною — не впрівалося, як то влітку. Косилося легко. Під сонцем мороз перетворювався на вологу. Єдине, що в місцях, де отава май більша, недавній сніг її привалив, і трохи було незручно зрізати прим’яті стебла. Але впоралися, і маржина матиме на зиму смачного харчу. З початку зими корів годують сіном. А коли вже перед весною корова ківна, себто матиме теля, то їй дають більше отави, щоб добре смакувало й було енергії і молока для теляти.

{ перша сторінка листопаду }

Сьогодні має бути гарний день. Ще один день життя і смерті. Сонце зійшло, бо чому б не так? Ще трохи — і зацвітуть яблуні. Така пізня, така тепла осінь.

Бабусю, заберіть мене у Канаду. Там має бути дуже файно. Там розмовляють лише українською і ходять на роботу у вишиваних сорочках. Там вирощують золоту пшеницю під блакитним небом і слухають «Братів Гадюкіних»… Бабусю, давайте поїдемо до Канади!

На землю все ще падає листя… Але, курва, двірники! У них така робота, я розумію. Вони беруть у свої руки великі віники і змітають листя з тротуарів, змітають з вулиць. Куди ви його метете?! — інколи хочеться вигукнути.

Хотілося б знати, що у надрах міста є величезні сховища, де зберігається сухе листя у величезній кількості. Гігантські поклади сухого осіннього листя. Як у гуцульських шопах. Бабуся згромаджувала великі купи, а дідо носив веретою до шопи, аби було чим узимку підстеляти маржині. А в добрий мороз можна було б і годувати листом, як трава не вродила.

Але цього року бабуся не нагребла листу. Не встигла. Бо відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня. Бідна маржина, бо всю зиму мерзнутиме.