Читати книгу - "Корсунь козацький"

тиском військ польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського наливайківці відступали з-під Синіх Вод, то зупинились у Корсуні. Як писав сам Жолкевський 24.03.1596 р., «Наливайка з рештками його товариства, котрого лишилося при ньому дуже мало, голод прогнав з поля до Корсуня»[45]. Там Наливайко збирав поповнення для свого війська. 30 березня 1596 р. саме до Корсуня або до Білої Церкви Жолкевський хотів скликати комісію для мирних переговорів з повстанцями. До переговорів тоді не дійшло. Скориставшись роздробленістю повстанських військ, Жолкевський завдав їм дошкульних ударів і витіснив на Лівобережжя. Там, під Лубнами, в урочищі Солониця, козаки прийняли останній бій. Внаслідок поразки повстання було придушене, а Наливайка і його сподвижників, у тому числі й брата діда майбутнього гетьмана Івана Мазепи, було закатовано й страчено у Варшаві.

Повстання 1591—1596 рр. надовго закарбувалося в народній пам'яті. Ще у 1757 р. був відомий «шлях Наливайка», що вів від села Журавки через село Квітки до Корсуня. Інвентарі XVIII ст. фіксують також «яр Наливайка» і «колодязь Наливайка» під Моринцями[46]. Про «Наливайків брід», що лежав за 2—3 дні їзди на захід від Корсуня (на шляху на Меджибіж), згадував московський посол Іван Желябузький (1657 р.)[47].

Після придушення повстання Наливайка у 1597 р. бунтівне Корсунське староство з волі короля, як нагороду, отримав Ян Данилович[48]. Це не було випадковістю. Його рід походив за генеалогічною легендою від короля Данила Галицького або від угорського графа Гвідо, одруженого з донькою князя Романа Великого, батька Данила Галицького[49]. Данилович, син львівського хорунжого Станіслава та Катерини, відзначився перед тим у боротьбі проти татар. Він обіймав уряди (посади) коронного підчашого, львівського каштеляна (з 1612 р.), руського воєводи (з 1613 р.), барського старости (з 1619 р.). Був одним із авторів Вільшанської угоди з козаками (1617 р.), потім — Роставицької (1619 р.), брав участь у придушенні козацького повстання 1625 р. Деякі дослідники вважають цілком вірогідним знайомство Даниловича з Михайлом Хмельницьким — батьком майбутнього вождя Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Ян Данилович був двічі одружений. Від першого шлюбу (з Катериною Красицькою) у нього були дві доньки. Вірогідно, що старшу доньку звали Марціана. У неї був закоханий Адам Жолкевський, син коронного гетьмана, однак Ян Данилович відмовив йому в руці своєї доньки. Тоді Адам на очах у всіх пробив себе кинджалом. До сьогодні, за існуючою легендою, привид Адама Жолкевського приходить уночі до Олеського замку[50]. Від другого шлюбу із Софією Жолкевською, дочкою і спадкоємицею коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, Я. Данилович мав двох синів (Яна, котрий помер у 1618 р., і Станіслава) та двох доньок (Теофілу, що стала дружиною Якуба Собєського, матір'ю майбутнього короля Речі Посполитої Яна III, і Дороту, яка, проживши 80 років, померла у 1687 р.). Ян Данилович помер у 1628 р. Його маєтностями керувала вдова Софія. 12 серпня 1631 р., за порадою короля, вона передала Корсунське староство разом із Корсунем, Криловим, Звенигородкою, Лисянкою, Медведівкою, Стеблевом і Чигирином своєму синові Станіславу[51]. Це сталося за 3 роки до смерті Софії (1634 р.).

Новий корсунський староста Станіслав Данилович був високоосвіченою людиною, але мав надто запальний характер, а через конфлікти з сусідами був навіть банітований, тобто засуджений до позбавлення честі. Щоб залагодити свою провину, він воював проти татар, брав участь у Смоленській війні проти Московської держави (1632—1634 рр.), котру Річ Посполита виграла, і в якій, до речі, відзначився Богдан Хмельницький. С. Данилович теж чимало прислужився під Смоленськом королеві Владиславу IV. Там, ймовірно, він зустрічався з Богданом Хмельницьким. За службу королю в 1635 р. його було реабілітовано.

Повернувшись після війни додому, Данилович заходився вербувати козаків на королівську службу. Активно займався він і справами своїх маєтностей, котрі не обмежувалися Корсунщиною. Так, внаслідок шлюбу з сестрою брацлавського каштеляна Миколи Семашка він дістав за нею Хупківську волость та деякі інші маєтки Семашків на Волині. У Корсуні він поставив своїх жовнірів на квартири, чим спричинив значне невдоволення міщан і місцевих козаків. У листопаді 1636 р. у Корсуні гостював Адам Кисіль — сподвижник київського митрополита св. Петра Могили, майбутній дипломат Речі Посполитої, який відзначався в контактах з повстанцями Богдана Хмельницького. Тоді ж Данилович передав Звенигородку подільському воєводі Казановському. Того ж року корсунський староста вирушив у свій останній похід проти ординців. Під час боїв він потрапив у полон до ногайського мурзи Кантимира, який, безпідставно запідозривши Даниловича в тому, що саме він наказав раніше стратити його полоненого сина, наказав обезголовити корсунського старосту. Через тривалий час по тому на прохання родича Даниловича Миколая Потоцького тіло його, «майже зовсім розкладене», привезли додому.

По загибелі С. Даниловича Корсунське староство перейшло до Яна Миколая Даниловича. Він теж був високоосвіченою людиною, знання здобував за кордоном. Певний час Ян Миколай був холмським старостою, а потім (у 1637 р.) став старостою корсунським. З вибухом Національно-визвольної війни у 1648 р. він виїхав до Польщі, де й помер 1649 р. Ще у 1643 р. Данилович продав Корсунське староство Олександру Конецпольському,