Читати книгу - "Матусин оберіг"

Донька розказувала, як у їхньому будинку вперше з’явилася Вусата Гора, як вона хотіла відібрати в неї ключик, і зізналася, що ненавидить її.

– Я намагатимуся бути чемною, – пообіцяла Олеся, – але не знаю, чи зможу. Вона справжня злюка! Знаєш, мамо, тобі, напевно, буде боляче це чути, але й мені неприємно… Сьогодні ця тітка переїхала до тата. Вона оселиться у твоїй кімнаті, буде вкриватися твоєю ковдрою, спати на твоїй подушці, і я маю все це бачити й терпіти… Знаєш, як мені важко? Ти знаєш, бо ти – на небі, звідти все видно, але я це повинна пережити й добре навчатися. Мамо, я пам’ятаю кожне слово твого листа.

Олеся подивилася вгору. На глибокій сині неба – лише одна маленька хмаринка, схожа на пір’їнку. Десь там, де хмаринка, або навіть ще вище, її люба матуся. Зараз вона дивиться на доньку й усе розуміє.

– Так шкода, що я не можу чути твій голос, – промовила з жалем дівчинка, – але можу прочитати твої листи.

Вона поспостерігала, як хмаринкапір’їнка повільно перетворилася на пінний потічок, і вголос почала читати напам’ять:

«Інколи життя буває не таким, як нам уявлялося або хотілося. Можливо, моя люба дівчинко, і ти стикнешся ще в ранньому віці з його несправедливістю, і перед тобою постане питання “Чому?”. Часом одразу не можна зрозуміти, чому з нами відбувається так чи інакше, але відповідь знайдеться, можливо, трохи пізніше. Мені здається, що потрібно трохи інакше ставити питання. Не “Чому?”, а “Для чого?”, бо в житті нічого не відбувається просто так. Важко мене зрозуміти? Ось дивись, моє сонечко, такий простий приклад. У тебе раптово заболів зуб. Ти ж не питатимеш “Чому?”, бо й так зрозуміло, що в ньому карієс. “Для чого?” Для того, щоб ти його вчасно полікувала. Так і в житті. Усе трапляється для чогось, люди лише не завжди розуміють, для чого. Головне – знайти в собі силу гідно пережити всі життєві труднощі й залишитися людиною».

– Далі, мамо, ти пишеш, що мені важко буде здолати труднощі без підтримки старших, – сказала Олеся, подивившись на материн портрет. – Тепер у нас житиме Вусата Гора, і татко крутиться біля неї, як бджілка біля квітки, а про мене забуває.

Дівчинка замовкла й знову подивилася вгору. Замість потічка на синьому тлі неба вона побачила темну плямку – то завис жайворонок, славлячи новий день своєю піснею.

«Може, то не пташка, а мамина душа? – подумала Олеся. – Ні, мама залишається собою, лише вона не поруч».

– Мені буде нелегко, але я користуватимуся твоїми порадами, – промовила вголос дівчинка. – Саме твої листи мені допоможуть у важкі часи.

Донька попрощалась із мамою, поцілувала її портрет і повільно пішла додому.

Удома був повний розгардіяш: одяг Раїси Іванівни розкиданий, серед нього – речі Кості, мамині речі зібрані у великий прозорий мішок. Дівчинка, проминувши батька та жінку, яка з почервонілим обличчям порпалась у маминій шафі, пішла у свою кімнату, обняла ляльку Марійку і лягла з нею на ліжко. Лялька до цього часу була одягнута в сукню без одного рукава, й Олеся подумала, що мамі не сподобалось би, що вона так і не дошила одежину. Дівчинка вирішила сходити до тітки Ліди й попрохати її викроїти рукав. Але не зараз, не сьогодні.

Батько зайшов до Олесі лише під вечір. Він сів на краєчок ліжка, погладив доньку по руці.

– Лесю, ти вже доросла дівчинка, – сказав він, – і розумієш, що маму не повернеш…

– Я знаю, не дитина, – обірвала його Олеся.

– Так, так! – закивав чоловік головою. – Ти маленька доросла дівчинка. Тобі рано довелося подорослішати.

– Тату, що ти мені хочеш сказати? – Олеся подивилася на нього якось по-дорослому. – Те, що Раїса Іванівна буде жити в маминій кімнаті? Це я вже побачила.

– Не зовсім так, – зам’явся батько. – Раїса Іванівна… Вона стане моєю дружиною.

– Замість мами? – задрижав голос у дівчинки.

– Я ж не можу завжди жити сам. У домі має бути господиня, а в тебе – мама.

– Мама?!

Олеся аж підскочила на ліжку, ніби її обдали окропом. Батько тяжко зітхнув.

– Так, мама, – повторив він стиха.

– У мене є мама, двох не буває. Вона мені мачуха, якщо…

– Що якщо?

– Якщо ти вже з нею спав, – Олеся повторила слова Ніни.

– Олесю! – з докором промовив батько й усміхнувся. – Ми з Раїсою Іванівною розпишемося, і вона стане мені законною дружиною.

– Розписуйтеся хоч сто разів! А я тут до чого?

– Можеш не називати її мамою, зви хоча б тіткою Раєю, – сказав батько і, помовчавши, додав: – Поки що.

– Домовились.

– Завтра тітка Рая забере Костика. Він старший за тебе на п’ять років, але я думаю, що ви вживетеся.

– Костя буде жити з нами?

– Звичайно! Він буде спати в маминій кімнаті, а ми з Раїсою Іванівною в нашій спальні, – пояснив батько.

– Зрозуміло! Ви поспите з нею й одружитеся, тоді вона стане мені мачухою, – сказала Олеся. – Я все зрозуміла.

Батько усміхнувся, обняв доньку, але вона легенько від нього відсторонилася. Їй здалося, що він пахне так, як Вусата Гора, а від тої завжди тхнуло борщем і кислою капустою.

– Ти повинна прийняти їх, – сказав батько й почухав лоба.

– Нехай собі живуть, аби до мене не чіплялися, – відповіла Олеся.

– Ось і порозумілися, – невесело промовив чоловік, – а зараз ходімо вечеряти.

Перші дні Костя поводився спокійно й тихо, тож Олеся зраділа, що зведений брат їй не дошкуляє. Вона сходила до сусідки, і тітка Ліда викроїла їй рукав для ляльчиної сукні. Удома Олеся взялася його пришивати, коли до її кімнати зайшов Костя.

– Що ти робиш? – запитав він.

– Шию. Чи не бачиш?

– Ти й досі граєшся ляльками? – гигикнув хлопець.

– А тобі яке діло? Іди до хлопців і з ними гасай вулицями.

– Я ще нікого тут не знаю, але встиг заприятелювати з твоєю подругою, вона обіцяла познайомити з деким.

– Ніна? – Олеся глипнула на Костю. – Та познайомить! Там тебе навчать і пиво пити, і курити.

– А ти буцімто не куштувала пиво! – посміхнувся хлопець.

– Уяви собі, що ні! І не смалю цигарки, бо вони смердять!

– У мене є пачка цигарок. Хочеш спробувати? Можу навчити курити, – запропонував Костя.

– У