Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

Дівчина раптом збагнула, якими безглуздими були її попередні фрази. Зашарілася, знову подумала про те, щоби піти, та не рушила з місця. Були нюанси. По-перше, невисокий товстуватий хлопчак із зеленкувато-сірими очима викликав дивне почуття цікавості. По-друге, він сказав, що в нього є телескоп, крізь який можна (напевно, можна, так?.. вона ніколи не бачила телескопів) подивитися на зорі. По-третє, дівчина впізнала його. Перед нею Малюк Мордор із 8-А! Упродовж двох минулих тижнів він почергово бачив дві смерті. Дехто говорив, що Мордор не лише бачив, але й доклав до них руку, та дівчина в таке не надто вірила. Подумати тільки: дві людські смерті! Найбільшим мертвяком, якого їй доводилося бачити зблизька, був хом’ячок Марти, її однокласниці й відносно близької подруги, та й той здох від старості — нічого, блін, цікавого. Її бабусі й дідусі були порівняно молодими, ніхто з родичів умирати не планував, а маленька однокімнатна квартира не дозволяла тримати вдома тварин, щоби зрештою спостерігати за тим, як вони помирають.

Високо задерті краєчки брів повільно опустилися.

— У тебе справді є телескоп? — голос поки що залишався наїжаченим.

— Він он там. — Марк махнув рукою за спину. — Хочеш глянути?

Вона подумала, що, певна річ, хоче, проте з губів злетіло категоричне:

— Ні.

Марк сконфужено потупився.

— Ну добре, — знизав плечима. — Як хочеш.

Розвернувся та пішов.

«Ти куди? — Краєчки брів знов задерлися. — Я не те мала на увазі!»

Марк зник за надбудовою. Суплячись, дівчина потупцяла на місці, потім згорнула навушники та, буркнувши сердите «блін», подалася слідом за ним. З’явившись з-за котельні, зупинилася. Марк, закинувши голову, сидів навпочіпки перед масивним телескопом і свердлував напруженим поглядом навислу над багатоповерхівкою хмару. Ближче підходити дівчина не стала. Згорнула руки на грудях і сперлася спиною на стіну котельні.

Почувши шарудіння, хлопець озирнувся, зміряв її поглядом, але ніяк не відреагував.

Кілька хвилин обоє мовчали.

Дівчина озвалася першою:

— На тебе кажуть Малюк Мордор, ти в курсі?

Марк напружився. Відчував, що їй кортить розпитати про Гришину. Впродовж минулого тижня 15-ту школу перевіряли представники Міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інспектори Служби у справах неповнолітніх і навіть ювенальний прокурор. Поліцейські слідчі допитували Юлиних однокласників, учителів, батьків і двічі — у присутності мами та шкільного психолога — самого Марка. До Марка навіть спробували причепитися журналісти з каналу «Рівне 1». Щодня, коли Марк одягався перед виходом до школи, навалювалося таке відчуття, наче збирався на похорон, і позбувся він його лише вчора, на свій день народження. Тож хлопець дуже не хотів повертатися до цієї теми. Марк замислився. Якщо раптом дівчина, як і Адріан, запитає про останні Юлині слова, тоді він… Він що?.. Прожене її? Певна річ, ні. Марк криво посміхнувся — це ж «її дах» — і вирішив: якщо дівчина почне розпитувати, він складе телескоп і піде додому.

— Ні, — збрехав він.

Дівчина в задумі похитала головою.

— Хоча це не так і погано, як на мене.

Хлопець повернувся до неї.

— Я Марк.

Вона зашарілася. Марк сконцентрувався на телескопі й удав, що не помітив.

— А я Соня. З 8-Б.

— Знаю.

Вони знову вмовкли.

Коли Марк озирнувся наступного разу, Соня відійшла від стіни та стояла за метр від нього, зацікавлено розглядаючи телескоп.

— Крізь нього справді можна спостерігати за планетами?

— Так.

— Прикольно.

Він вирішив, що після стількох спроб зав’язати розмову не може лишатися нечемним, і поцікавився:

— Ти часто танцюєш на даху?

— Ні. Просто ліфт не працює. І мені нікуди піти.

Хлопець не зрозумів, що вона мала на увазі, та перепитувати не став.

— А якщо хмара не пройде, що будеш робити? — запитала дівчина.

Марк підвівся та сховав руки до кишень куртки. Соня опинилася зовсім поряд. Вона виявилася на кілька сантиметрів вищою за нього. З такої відстані він також розгледів ластовиння, що вкривало ніс і щоки, і світло-карі очі.

Райдужки вражали яскравістю та глибиною.

— Вона пройде, — впевнено заявив він.

Тепер обоє дивилися на небо. Південний вітер поступово розчленовував хмару, відкриваючи погляду зірки.

— Думаєш, вона зараз там? — ледь чутно озвалася Соня.

— Ні.

Дівчина насупилася.

— Ти думаєш, вона потрапила до пекла?

— Ні. Вона не там і не в пеклі.

— А де?

Марк зітхнув.

— Ніде.

Соня опустила голову, прискалила одне око.

— Ти не віриш у Бога?

— Мій дідо каже, щоб я не квапився. Треба спочатку багато прочитати й дізнатися, а потім вирішити для себе, чи потрібна сила, яка б стояла за цим усім.

Соня вирішила, що він говорить, як учитель фізики. Не з їхньої школи, а такий собі умовно-ідеальний учитель. Їй раптом стало некомфортно, вона знову відчула легку шпильку невдоволення через те, що хтось зайняв її дах.

— Значить, не віриш…

Хмари то набігали, то розходилися. Марк помалу втрачав надію побачити сьогодні хоч щось.

Соня штовхнула його ліктем.

— Ти в курсі, що вчора з’ясували причину смерті Шпакевича?

Хлопець здригнувся. Про Шпакевича він також розмовляти не хотів, утім дізнатися причину смерті не завадило б.

— Ні, я нічого не чув.

— У нашому класі весь день про це гуділи. Він умер через СНД.

Марк звів брову.

— Це ще що таке?

— Це-е… чекай. — Соня затисла шапку під пахвою, витягла з кишені пальто смартфон і подивилася у записник. — Ой, ні, не так. Через СНСД.

— Що це таке? — повторив запитання хлопець.

— Синдром несподіваної смерті дорослих. — Вона багатозначно зиркнула на Марка. — Моя мама працює медсестрою в Перинатальному, і вона сказала, що це просто завуальований спосіб записати, що причину смерті не встановлено.

— Так не буває.

— Як бачиш, буває. Лікарі нічого не знайшли. Шпакевич просто помер, і все.

«Ес-ен-ес-де… Ес-ен-ес-де… — подумки повторив хлопець. — Треба розпитати діда», — а вголос буркнув:

— Погано шукали.

Вони знову вмовкли. Вітер помалу стихав. Марк дивився на захмарене небо, Соня спочатку розглядала залляте вогнями та притихле місто, потім, як це наскучило, також вперла погляд у хмари.

Хвилин за п’ять вона почала знову:

— Ну, але погодься, це однаково не просто так.

Марк спідлоба зиркнув на неї. Не просто так що? Зорі на небі? Чи те, що впродовж двох тижнів він став свідком двох смертей? Він вирішив не відповідати.

Соня підступила на крок.

— А раптом і я після спілкування з тобою помру?

Певна річ, вона говорила жартома: в її голосі не було страху. Та це швидко змінилося.

— Хіба що я скину тебе з даху.

Марк сам здивувався, як буденно й водночас неочікувано моторошно прозвучав його голос. Сонині очі покруглішали. Хлопець тут-таки ввімкнув задній хід: