Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

— Достатньо… — замислено прошепотіла Лада. — Ти справжній. Я подумала, може, це все просто марево, і тебе насправді не існує… Можливо, це просто різдвяні чари або просто щось із нервовою системою.

— І що? — з цікавістю запитав Джовані.

— Ти справді існуєш, — ледь чутно мовила Лада. — Ворон, що говорить людською мовою, — не галюцинація.

— Хм, — Джовані картинно гепнувся головою об стіл. — Взяла, обізвала мене галюцинацією. А спитай тебе, за що, то ти, певно, й сама не знаєш…

— Ладо, донечко… — почувся за дверима ніжний голос пані Барбари, і в двері одразу постукали.

— Так, Джовані, ану давай швиденько заховайся! — наказала Лада. — Мамі зовсім не варто бачити тебе…

— А куди? Куди мені сховатися? — розгублено прошепотів ворон, механічно залазячи під стіл.

— Ти лізеш у правильному напрямку, — відказала Лада та, переконавшись, що Джовані не видно, рушила відчиняти двері.

— Не забудь узяти в мами вісімдесят вісім тисяч на ґудзики, яких нам бракує, — визирнувши з-під столу, благально мовив Трапатоні.

— Джовані, тихо, я не забуду.

— Донечко, це мама… Відчини, будь ласка, — знову почувся за дверима мамин голос.

— Так-так, вже відчиняю, — позіхаючи, відповіла Лада і відчинила двері.

Зайшовши до кімнати, пані Барбара ніжно всміхнулася та поцілувала Ладу в щічку.

— Доброго ранку, донечко.

— Доброго ранку, ма… — теж поцілувавши матір, привіталася Лада.

— Як тобі спалося? — пані Барбара шукала, з чого розпочати розмову.

— Чесно кажучи, погано, — стрибнувши у ліжко, відповіла вона.

— Щось сталося?

— Та ні… Нічого… Просто, знаєш, я довго думала… І все ж таки вирішила повернутися назад до Ґранд-Коледжу.

— Ти жартуєш? — розгубилась пані Барбара. — Чи серйозно?

— Серйозніше не буває, — спокійно та впевнено відказала Лада. — Розумієш, я все зважила й вирішила не здаватись… Чому це я маю залишати Лондон? Тим більше, що я вже звикла до цього міста та до його непередбачуваної погоди.

— Звикла до погоди? — зовсім спантеличено перепитала мати, певно, зовсім не сподіваючись на такий розвиток подій.

— Ну, так… Уже звикла… Вона мені навіть подобається.

— Що подобається, донечко?

— Як що? Погода їхня.

— Правда?

— Правда, — впевнено відповіла Лада.

— Але ж ти казала мені, що в тебе геть не склалися стосунки із твоїми однокласниками! Особливо з цим химерним хлопцем. Як його? Забула… Ну цим, племінником американського президента?

— Джоном?

— Так-так, Джоном, який не дає тобі проходу.

— Ну то й що? Знаєш, я подумала, він цілковито хворий хлопець, а на хворих ображатися гріх. До того ж, я не можу кинути бідолашних англійців напризволяще.

— Тобто? — зовсім розгубилася пані Барбара. — Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що, попри всі недоліки мого характеру, англійцям буде значно краще, коли в їхній країні на певний час залишуся саме я, а не таке недоумкувате створіння, як Джон. Якщо ми вже так заважаємо один одному, то нехай саме він валить додому.

— Доню, що ти таке говориш? — прошепотіла мати.

— Ти просто уяви собі, що станеться з бідолашною Великою Британією, — вела далі Лада, — якщо туди з усього світу з’їдуться такі багаті нероби, як Джон? Якщо вже всіляким президентам та прем’єр-міністрам так кортить відправити подалі своїх чад, то нехай відправляють їх до Сибіру. Що це вони всі вчепилися у цю бідолашну Англію? Це нечесно. Англія так довго не витримає… Словом, — натхненно підсумувала вона, — я вирішила не кидати цю країну напризволяще. Я вирішила залишитись.

— Ладо, доню, я ціную твоє почуття гумору, але… Але тато наказав тобі повертатися до Лондона. Я розумію, донечко, як тобі складно і що ти відчуваєш… Але тато, на жаль, має інші погляди, ніж ми з тобою.

— Ну, то в чому, зрештою, проблема? Хіба я сказала, що не буду повертатися до Ґранд-Коледжу? Навпаки… Ти мені не віриш? — після довгого незручного мовчання запитала вона.

— Не те що не вірю… Просто… Просто я розумію, що ти можеш відчувати.

— Добре, — рішуче видихнула Лада та, підвівшись із ліжка, підійшла до вікна. — Я скажу тобі правду. Я хочу лишитися у Ґранд-Коледжі лишень через Махмуда.

— Через кого? — розгублено запитала пані Барбара.

— Я хочу лишитися через Махмуда Четвертого, сина Махмуда Третього.

— Вибач, будь ласка, Махмуда якого? — мама від здивування навіть припинила плакати.

— Махмуда Четвертого, єдиного сина Махмуда Третього — короля Саудівської Аравії. Він мені подобається.

— Хто подобається? — ледь чутно прошепотіла пані Барбара.

— Принц Махмуд четвертий мені подобається. Ми з ним сидимо за однією партою. Саме заради нього я й вирішила залишитись у Лондоні.

— Не може бути! — перелякано вигукнула мама та заперечливо захитала головою.

— Чому не може бути? — ображено вигукнула Лада. — Хіба я не можу закохатись?!