Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— А ви, дядечку, ловили коли-небудь гадюк? — спитав я, тремтячи з хвилювання.

— Ні, не ловив, але всього можна навчитися.

— Це ж дуже небезпечно!

— Якщо вони ловлять, то чого б і нам не спробувати? Праця корисна, для науки, в добрих кліматичних умовах. Щиро кажучи, привабна. Я ще ніколи не ловив змій. Усього треба спробувати.

От тобі й маєш! Мій дядечко, про якого писали в газеті «Жицє Варшави», що він винайшов електронну машину, здатну за секунду розв’язати скількись там математичних задач, одним словом — гордість родини і науковець на всю губу, раптом хоче стати ловцем змій!

Ком-про-ме-та-ція!

— Краще вже вертаймо додому,— запропонував я скромно.

— Ба! Чим же вертати? — весело вигукнув дядечко. А коли побачив, що я зажурився, поторсав злегенька мене за вухо: — Вище голову! Даю тобі слово — нічого нам не станеться. Спробуймо, а як не сподобається, то ми їм подякуємо, та й усе. Немає, мій любий, безвихідного становища. Треба тільки безжурно дивитися на світ і вміти жити з людьми. Вище голову, Марцінку, побачиш, яке то цікаве діло!

— Скільки вони платять за одну гадюку? — спитав я дядька Леона, коли ми вернули до свого намету.

— Долар.

— Нічогенько! — мовив я.— Це, виходить, по сімсот п’ятдесят динарів.

Ми одразу взялися рахувати: коли б спіймати десять гадюк, то заробили б сім з половиною тисяч динарів, за сто одержали б сімдесят п’ять тисяч, а за сімдесят п’ять тисяч динарів можна пуститися в далеку подорож. Ми сиділи перед наметом, пили козяче молоко і в думках уже були щасливими господарями долі. А гадюки чекали на нас і самі аж просилися, щоб їх ловили. За кілька днів ми матимемо кругленьку суму, плюнемо на мамута, купимо собі у Будві човна й попливемо під чорним вітрилом.

Життя знову видалося нам гарне й чарівне.

Тим часом англійці обладнували табір. Посередині поставили великий червоний намет, де мали бути комора і кухня, а навколо — невеличкі жовті табірні наметики.

До обіду табір був готовий. Доцент уже не скидався на бедуїна, бо зняв з голови рушника. Став нормальним англійцем. Курив люльку, говорячи, гугнявив і всміхався.

Прийшов до дядечка і запросив нас на обід — хотів побалакати з ним про змій.

Табір, треба визнати, вони обладнали першокласно — просто кібернетично, даю слово! Кухня сучасна — два балони з газом, плита на чотири конфорки і казан для окропу. А комора — наче аптека: кожна скринька під номером, на кожній — табличка з написом, який продукт і скільки його в скриньці. Усе в бляшанках і все в порошку або в пігулках, вітамінізоване, щоб англійцям не повипадали зуби.

їли ми той обід у порошку і балакали про змій та інші речі, зрештою, і не знаю, про що саме — адже розмовляли англійською мовою, а я по-англійському ні бе ні ме. Лишалося мені тільки робити розумну міну, коли всі сміялися. Ганьба!

На обід, здається, був суп з грибами, а тоді тушкована яловичина і пудинг з кремом. Коли б навіть подали спершу пудинг, а далі суп — теж нічого б не сталося, бо той пудинг сміливо міг би правити за суп, а, приміром, яловичина — за пудинг. Мені ці порошкові наїдки страшенно не смакували, але вередувати не доводилось. Я їв, заплющивши очі, насилу ковтав, одначе робив це так, ніби то були самі фрикасе, кухня спеціальної категорії.

З’ївши нарешті ту клейку мазь, яку вони називали пудингом, я з полегкістю зітхнув: тепер уже не треба вдавати, що то мені дуже до вподоби. На додаток я ще промовив «thank you»[3] — хай не думають, що я кепсько вихований — і почав жахливо нудитися.

Дядько, звісно, не нудився, бо не змовкаючи розмовляв про змій. З його виду й жестів можна було зробити висновок, що він — найліпший знавець усяких гадів і від самого дня народження нічого не робив, тільки ловив змій, та ще, може, самих гримучих і кобр!

Нарешті він підвівся, потер, як звичайно, руки і сказав:

— Матимемо чудову роботу. Думаю, за кілька день ми заробимо такі гроші, що зможемо гуляти по всій Югославії. Зараз вирушаємо на розвідку.

Доцент поділив нас на групи, роздав мапи і кожній групі визначив місце, де шукати. Мене приставив до Тома, молодого студента-фармаколога. Ми мали обнишпорити велику долину на східних схилах Синяєвіни; називалася вона дуже романтично — Долина Сріблястих скель. Мій товариш, бачилося, душа-хлопець, особливо тим, що нагадував мені славнозвісного англійського футболіста Чарлза Райта — його фото я кілька разів бачив у «Спортивному огляді».

Отож він