Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво — страх як мальовничо! Не дитячий табір — казарма! — нарікає він. — Тут лиш військові паради проводити!..

Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку — довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..

Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині — чия психіка витримає?

Правильний діагноз — це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.

— Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! — загукав Ян-Казимир при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. — Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!

Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а…

— Шафа! — обірвала на півслові господаря. — Які ще речі є у шафі?

— Нічого, Софі! Тільки тріски й облущене покриття! Вони давно усе забрали. Забрали б і ключа, якби випадком не впав у щілину. Забрали б і шафу — на розпал, якби не моя поява в тісній кімнатці!

Отже, нічого? Це — нічого! Це ще нічого не значить! Є ж іще Софійчина шафа. Вона може підказати що-небудь?..

— Панна чимось заклопотана? В панни щось трапилось?

— Га? Ні! Усе гаразд! Ведіть мене, паничу Завтрашній, до нових замкових вершин!

— Софі хоче полізти на вежі?

— Можна й туди!

Вони подряпались крутющими спіральними сходами.

— Поруччя — дубове. Ще не одне століття витримає! — хвалився якістю. — А ось — бак для води, цілісінький. От лиш під час війни в котрусь із труб поцілив снаряд — тепер західна стіна постійно мокріє, що не доведе до добра!

— А ви, бачу, хазяйська дитина! Певно, помагали будуватись?

— Я? Що ви! Коли завершували дім, я ще в пелюшках лежав. Просто нас сусіди часом заливають. От би і їм таку надійну систему!

— Сусіди? — насторожилась. — А хто ваші сусіди?

— Ну, найближчі до нас — Цвітковські: вони в Лукашах мешкали. Зараз виліземо нагору, звідти побачимо те село. А інші — геть далеко, бо довкола — все батькові землі.

— Тоді як же ті сусіди могли вас заливати?

— Заливати? Ви про що, панно Софі? Заливалися вони хіба самі: горілкою та винами, коли приїздили до нас у гості.

— Але ж ви сказали «заливали»! Система, кажете, в них ненадійна!

— Ненадійна система, бо якби надійна, то досі б панували. А так — от зараз поглянете! — ні від маєтку Цвітковських, ні від якогось іншого сліду не зосталось!

Поки Дашківський вилазив на дах, аби звідти подати руку Софійці, вона швиденько дістала із сумочки заповітний блокнотик і на чистій сторінці записала:

«Сусіди нас часом заливають».

Здається, для першого разу непогано.

Ось і оглядовий майданчик. Огороджений ажурним парканчиком. Просто на найвищій вежі, над сірою бляхою покрівлі.

— Там, де іржаві латки на даху, — то вже недавно перекривали. Здалось їм, що краще буде, — пояснив Дашківський. — Нове пропало, стара ж бляха — досі як нова!

Стала на повен зріст і ахнула. Довкруж безконечні простори! Парк, схожий на ліс, хатки й табір із купальнями!.. Далі — неозорі поля в смугастих перелісках, якесь село…

— А там, на самому небокраї, може, наш Вишнопіль? — замружилась до обрію. Дивовижа: самого замку майже нізвідки не видко, а з нього!..

— Може бути, прекрасна панно! Не знаю, на скільки миль видно (ніколи не любив алгебри). Але знаю, що недарма військові облюбували замок: видно все на світі!Саме звідси я помітив вас уперше, мила панно! На колишніх купальнях, зроблених татком для моєї матки! Спершу вас навіть за русалку сприйняв!

— Ота вимощена каменем стежечка в травах — теж робота вашого татка?

— Так, для її ранкових прогулянок.