Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

Сьогодні шкільний вечір.

Аарне швидко перевдягнувся і подивився на годинника. Часу лишилося більше години. Поспішати нікуди, але й сидіти в кімнаті важко.

По радіо хтось жіночим тенором наспівував якусь повільну сентиментальну мелодію. Надворі вже стемніло. Голосно цокав годинник.

Тітонька Іда щось плела на своєму дивані і час від часу кидала крізь окуляри розуміючі погляди. Потім штовхнула тітоньку Амалію, що сиділа поруч неї:

— Аарне сьогодні такий піднесений, що замилуєшся…

Тітонька Амалія багатозначно всміхнулася.

— Куди це він збирається?

— Мабуть, на вечір, — відповіла тітонька Іда.

Аарне підвівся і пішов до другої кімнати, але голос тітоньки Іди долинав і туди:

— Аарне, навіть з твоєї ходи видно, що ти закоханий…

І трохи згодом:

— Я колись теж була молодою і розумілася на цих речах, ти не думай…

У тітоньки був на диво гарний настрій. Вона вважали себе за великого психолога.

Аарне надів пальто і вийшов з дому. Було темно, і він одразу ж коло дверей спіткнувся об замерзлу грудку. Сердито плюнувши, вибіг з воріт. У кімнаті тітонька Іда сказала сестрі:

— Ти бачиш, він уже починає грюкати дверима!

…Згори, з четвертого поверху, долинала музика. Віконна шибка була холодна, а щоки Аарне пашіли. Хлопець стояв у темному коридорі, і на його обличчі мерехтіло світло нічного міста.

Боюсь говорити з тобою, але боюсь і мовчати. Як сказати тобі ці слова, котрі зараз у мене на думці? Але я їх скажу. Тільки хто повірить, що я перший хотів їх сказати?

У коридорі залунали кроки, хтось підходив до Аарне. То був Індрек.

— Чого це ти такий сумний?

— Просто так.

— Ні, будь ласка, скажи. Я — лікар суму! — Індрек поправив краватку і галантно вклонився.

— Невже ти сам не розумієш?

— Та-а-к… — Індрек пригладив волосся. — Гаразд. Чого ж ти боїшся?

— Боюсь, що накою дурниць. Поводжуся як недотепа…

— Тут тобі ніхто не зарадить…

— Звісно. Але це… ризик. Я боюся знеславитися.

— Стоячи тут у коридорі, ти ризикуєш ще більше.

— Чому?

— Чому? — Індрек помітив, що східцями спускається Андо, і покликав: — Іди сюди!

Андо підійшов нарочито байдуже. Інга поїхала до бабусі, і Андо дивився на все з погордою.

— Ти з залу? Скажи Аарне, що він ризикує, не запрошуючи танцювати свою Майю.

Андо стомлено всміхнувся.

— Повинен сказати, що вона має успіх…

Аарне випростався.

— Хлопці, ходімте! Ходімте! — Він рішуче побіг сходами вгору.

Розштовхавши натовп хлопців, що скупчились у дверях, Аарне тільки на якусь мить завагався. Лишивши здивованих друзів стояти, він підійшов і запросив Майю до танцю.

Індрек усміхнувся:

— Бачив? Що тепер буде…

— Буде те, що має бути, готуйся до весілля, — байдуже відповів Андо.

…Руки у Майї були ніжні і теплі.

— Жарко?

— Страшенно.

— Тут дуже тісно…

— Багато людей, ось чому…

— Ви любите танцювати? — спитав Аарне.

— Залежить від партнера…

Аарне отетерів і не знав, що відповісти. Майя ледь помітно усміхнулась.

Вечір тривав. Пахло потом і парфумами. Фокстрот рубав повітря. Його ритм надавав усьому вечору особливого настрою.

Вони все кружляли й кружляли. Майя танцювала легко, граціозно. Аарне притис дівчину до грудей. Майя незворушно дивилась угору. Аарне знову розгубився.

На них дивились. Андо стояв, засунувши руку в кишеню піджака, і вистукував ногою у такт ритму мелодії. Індрек десь зник.

Еда щось жваво розповідала Карін. Тут же стояв Тійт, похмурий, як хмара.

Лал-лал-лал-лаа-ла-ла!

Аарне ніяковів перед Едою…

Лаа-лал-лал-ла-лаа-лаа!

Раптом Аарне захотів довідатись, якого кольору очі у Майї. Чому? Не знав, просто захотів. Може, тому, що він майже ніколи не помічав кольору очей у людей.

…Сині, навіть світло-сині.