Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Її батько не дозволить вам бути разом — ось це я знаю точно! Вони — польська знать, а ти — простолюдин, розумієш? Тому те, що ви собі там мрієте, — то вже другорядне, як ти не збагнеш! — не втихомирювався друг.

— То всьо бздура! Досить! — мотнув головою. — Вона вже моя! А я — її. МИ — ОДНЕ ЦІЛЕ! Все інше не має значення, все інше — другорядне!

Яків промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий як віслюк! Може, він і правий. Може, вона прийде завтра.

Утім, наступного дня вона знов не прийшла. Степан чекав на неї до смерку й знов помчав до її будинку. Став під деревом, прикипів поглядом до вікна коханої, в якому горіло тьмяне світло.

Що вона робить зараз? Чому не прийшла до нього? Їй щось завадило, чи, може… Ні. Ніяких «може»! У неї була на те вагома причина. Він анітрішки не сумнівається в ній! Вона кохає його так само міцно, як і він її. Їхнє кохання витримає всі негаразди, всі перепони… Але які? Які перепони були на її шляху? Того він не знав…

Фіранка в її вікні раптом відхилилась, і він побачив силует Софії. Серце підстрибнуло: «Кохана! Кохана, я тут!» — кричало воно. Та чи чує вона його клич? Чи бачить зараз його? На вулиці вже було темно, утім, світло з будинку могло дозволити їй помітити його. Здавалось, вона дивиться просто на нього!!!

Без коханого час ніби зупинився. Софія зачинялася у своїй кімнаті й безпорадно лежала на ліжку. Що тепер? Скніти тут, у цих стінах, без Нього? Сімнадцять їй виповниться наприкінці жовтня. Невже тоді батько дозволить їм бачитися? Ой, не дозволить… Серцем чула, що то був лиш привід розлучити їх, в надії, що вона забуде його.

Нестерпно… Як же нестерпно… Здавалось, підхопилася би зараз і полетіла до нього на крилах. А чому б ні? Чому вона мусить терпіти розлуку?

Враз зіскочила з ліжка, підбігла до вікна, відхилила фіранку. На вулиці було вже темно, однак поряд паркану вона помітила постать. Придивилась. Господи, то ж він, коханий Степан!!! Серце на мить завмерло й шалено закалатало у грудях.

Хутко вибігла з кімнати, лишивши свічку. Тихенько прокралась до вхідних дверей і, не чуючи під ногами землі, помчала до брами.

— Кохана! — почула вона рідний голос.

Відчинила браму і вже за мить опинилась у його гарячих обіймах.

— Коханий, прости! — голосно шепотіла. — Я не могла прийти до тебе. Батько довідався про нас і заборонив мені стрічатися з тобою…

— Чому? Чому?!

— Це пусте! Як ти, мій любий? Як ти без мене? — припала вустами до його обличчя, пестила руками волосся.

— Мені без тебе не життя… — прошепотів. — Я би все на світі віддав за те, щоб ти завжди була поряд!

— І мені без тебе несила, мій любий. Що ж нам робити тепер?

— Я піду до твого батька, побалакаю з ним! — рішуче шарпнувся Степан у бік брами.

— Ні-ні, що ти! — перелякано залепетала. — Тоді вже точно він на нас поставить хрест. Треба зачекати до осені, коли мені виповниться сімнадцять. Ось тоді я сама з ним поговорю. Він обіцяв.

Певний час Степан мовчав.

— Але до осені ціла вічність! — голос його був сповнений відчаю.

— Господь випробовує наше кохання, — подумавши, мовила Софія. — І ми повинні витримати це випробування, мусимо довести йому, що наші почуття незламні, сильні! Ти лиш приходь до мене, хоч на хвильку будемо з тобою бачитись, бо розлука ця така нестерпна! Без твоїх обіймів так холодно й порожньо… Без твоїх вуст так гірко, без твоїх очей — так боляче… Не відчуваючи твоєї руки, я така самотня… Але знай, любий, що би не сталось, я міцно триматиму твою руку.

— Кохана, яка ж ти в мене мудра! — захоплено прошепотів. — Так, ти все правильно кажеш: то Господь нам посилає випробування. І ми його витримаємо. Ми сильні. А наше почуття — незламне. Воно подолає всі перепони і незгоди. І навіть час над нашим коханням невладний. Бо воно вічне!

Міцно обійняв, стиснув її руку й припав губами до її солодких вуст.

— Софієчко! — почувся тихий оклик нянечки. — Ти тут, доню?

О, ні… Ну чому так невчасно? Чому?! Підвела голову — на сходах стояла нянечка, вдивляючись у прочинену браму.

— Я мушу йти… — прошепотіла, притискаючись до нього.

— Чекатиму тебе завтра тут! — пошепки відповів, все ще не відпускаючи з обіймів. — Кохаю тебе…

— Кохаю тебе… — відлунням повторила.

Забігла у двір, озирнулась. Він стояв там, за залізним пруттям паркану, такий нещасний і самотній, — серце її краялось на шматки. Торкнулась пальцями розпашілих від поцілунку вуст і кинула йому в повітря той цілунок. Якусь мить дивилась на нього, притиснувши до грудей руки, аж поки знову не приземлив голосний шепіт нянечки:

— Софієчко, батько про тебе питався! Я сказала, що ти вже спиш! Хутко до себе!

— Так-так, нянечко, вже йду… — підіймаючись сходами, схилила голову.

— А завтра ми з тобою побалакаємо, — тихо мовила їй услід нянечка.

— Так-так, завтра… — відповіла механічно, не замислюючись про суть.

Дійшла до дверей, знову озирнулась. Він досі стояв там… Кинутись би до нього! Стиснула щосили дверну ручку, рвучко відпустила й уже хотіла помчати, але нянечка, відчувши її намір, міцно схопила за руку.

— Ти що собі думаєш, Софієчко? Ти що собі думаєш? Хутко до себе в кімнату! — сердито запричитала вона і потягла її в дім, кинувши гнівний погляд у темінь за парканом. Хоч і не бачила, хто там був, але все розуміла. Все розуміла з тих