Читати книгу - "Істина поруч"

Другого «опенька» знайшов уже сам — вони туляться внизу стовбурів, і не розбереш, чи ростуть з ґрунту, чи на дереві. «От планета — справжня теплиця! Якби знаття як його садити, — подумав Петро, жадібно кусаючи, — може б, прийнялося на Землі…»

Хотів поласувати ще одним, але венерієць жестами показав, що більше, не радить. Тільки тепер Яворович відчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче від легкого сп’яніння.

— Ну, гаразд, — обізвався до Рожевого, — соком почастував, тепер давай їсти!

Той ніби зрозумів жарт, бо як тільки вони вийшли з плантації карликових дерев, нарвав довгастих плодів, на смак не то банани, не то груші, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.

В розпалі жовтавого безтінного дня вступили в гірську місцевість.

Стежка в’юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, каміння, вкрите густою сіткою рослинності. Взагалі, рослини на Венері надзвичайно активні — вони вкривають усе: і горби, і долини. Ото тільки не ростуть на прибережному піску, а то всюди буяють та ще й у кілька поверхів: одні вистелюють ґрунт, інші здіймаються над ними на 2–3 метри, ще інші — сягають у височінь. Планета й справді нагадує теплицю, в якій природа поставила гігантський експеримент по вирощуванню найрізноманітніших рослин.

На повороті Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рідколісся він побачив роззявлені пащі гігантських рибин, а в них помітив постаті венерійців. Навіщо ж туди йти? Він і так увесь час відчуває себе втікачем, а тепер…

Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий відразу відчув, що він не йде, і обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерієць підійшов, торкнувся його ніг і пішов уперед. Петрові нічого не лишалося, як іти слідом.

Стежка вивела їх у долину, до підніжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що «рибини» видовбані в скелях, чи, може, то природні печери, а тільки вхід оформлено в традиційному стилі. Здавалося, величезні «рибини» видираються з-під гір і ніяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не міг визначити, але це — перше враження, яке він відчув, кинувши погляд на широко роззявлені кам’яні пащі. «Рибини» пливуть, хоч і не зрушують з місця, пливуть, хоч на їхніх спинах — важенні гори. Подібного Яворовичу ще не доводилось бачити, і він у думці дивувався, що тут є такі будівничі.

Спробував полічити отвори: один, два, три, чотири… Далі не видно було в жовтій імлі, може, їх там хто зна й скільки. Велике містечко і — якесь дивне. Постаті венерійців у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, ніхто й не зворухнеться.

Рожевий раптом зупинився, не дійшовши до скелі метрів п’ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потім обернувся і сів спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але він навіть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усій його постаті. Особливий настрій охопив і Яворовича, він мимоволі пройнявся урочистістю хвилиш: І жовтий оцей серпанок, і поза Рожевого, і непорушність отих, що в скелі,— все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. І це була туга неземна, може, це навіть і не туга, а щось інше торкнулося гарячого серця інопланетної істоти.

Щоб звільнитися від цього почуття, Петро стряснув головою і рушив до ближчої печери.

В широченній пащі — тісний натовп венерійців, вони німо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?

Яворович підступає ближче — не рухаються. Стоять плече в плече, тільки вузький прохід посередині залишили. І те, що по цьому проходу ніхто не рухається, що він зяє, як націлена в тебе чорна трубка, ще дужче підсилює гнітючість моменту.

Вийняв ліхтаря і, пересилюючи себе, підійшов до самісінького входу. Мурашки пробігли в нього по шкірі, коли побачив, що ясі ці венерійці — мертві. Підніс ліхтаря, бризнув сліпучим промінням в застиглі обличчя — вони тільки багряно сяйнули сухими очима. Петрові здалося, що на якусь мить мумії ожили, що вони зараз заворушаться і тоді станеться щось страшне. Але мертві стояли непорушно.

Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіковані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Країни Щитів. «Це і гігантський мавзолей, — думав Петро, ідучи в глиб печери, — і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть…» І скільки він не йшов — перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не буде. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігантської гробниці, полегшено зітхнув.

Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінченні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, мільйони. Певне, всіх своїх предків поселили тут шанобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?

Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикутний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю — у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови…

Там, де стежка повертає в хащі, Петро оглянувся на Долину предків, повиту жовтавою імлою. «Рибини», як і перше, виривалися із скель у широкий світ… Помітив і групу венерійців, що йшли внизу — мабуть, принесли ще когось із полеглих. «Цікаво, як вони муміфікують? — подумав Яворович. — При нагоді треба дізнатися».

Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.

Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж