Читати книгу - "Дуже страшна історія"

— Нам треба о сімнадцятій! Ми встигнемо?

«Нам… ми…» — я ладен був слухати ці слова без кінця!

— Ходімо! — скомандував Гліб.

Від станції ішли хвилин із сорок, не більше. Але й не менше, бо я стежив за годинником. Навмисне взяв у Кості годинника, наче наперед знав, що він сьогодні… Ні, забігати я не буду. Не буду!

— За мною! За мною! — командував Гліб. Йому подобалося бути начальником. — Тільки не відставати.

Я його просто не впізнавав.

Доля забажала, щоб дорога до дачі була дуже заплутана. Це мені подобалося: ми йшли наче лабіринтом: то звертали в ліс, то петляли між дачними парканами, то кружляли навколо якихось сараїв, то знову заглиблювалися в ліс… Здавалося, тікаючи від когось, ми намагалися заплутати сліди.

Я подумав, що без Гліба ми нізащо не дістанемося назад на станцію.

— За мною! За мною! — квапив Гліб.

І знову кудись звертав… Нарешті, він зупинився. І ми теж.

— Прийшли! — сказав Гліб.

Я глянув і побачив її. Вона виходила одним боком просто на дорогу, а другим — просто в ліс. Мене одразу вразило те, що стара дача зовсім не була старою.

— Її пофарбували, чи що? — спитав я Гліба.

— Ні, вона завжди була така.

— «Таємниця старої дачі» — це звучить? — спитав мене Покійник.

— Звучить.

— А «Таємниця нової дачі»?

— Не дуже.

— Тепер уторопав? Знаєш, що то таке — авторський домисел?

Принц Датський дивився на Покійника з повагою.

А я особисто страшенно не любив, коли Покійник починав оперувати «запитаннями», немовби влаштовуючи комусь іспит.

— Чому не видно дошки? — сказав він.

— Якої? — спитав Гліб.

— Меморіальної, звичайно: «Тут жив і помер…»

— А він не тут…

— Тоді інакше: «Тут жив і не помер письменник Гл. Бородаєв!»

«Може, Покійник все-таки має намір поставити над своїм черговим віршем літери Н. К.? — подумав я. — Чого це він раптом так старається перед Наташею?»

А Принц весь час дивився на нього з повагою.

Я вирішив негайно перехопити ініціативу!

— Більше я не можу мовчати. Ви маєте взнати дещо важливе, — сказав я. — Те, що написано в повісті Гл. Бородаєва, — це не авторський домисел. Тут, на оцій от дачі, зникла людина… Мовби її і не було! Ми з вами підемо не слідами повісті, а слідами злочину…

Покійник угамувався.

— На дачі є хто-небудь? — спитав я Гліба.

— Дачники всі виїхали.

— Всі до одного?.. — прошепотів Покійник.

— Ну звичайно, це ж помітно! — бадьоро відповів я. — В селищі зараз ні душі. Кричи не кричи, ніхто не почує.

— А навіщо нам кричати? — спитала Наташа.

— О, не бійся! — вигукнув я. — Звичайно, всяке може статися. Але я, тобто ми, тут, поруч. Все-таки зникла людина…

«Якби мені трапилася нагода від чогось її оборонити!» — подумав я тоді.

Миронова підняла руку:

— Нінель Федорівна сказала: «Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі!»

Гостра спостережливість підказала мені, що Миронова не боїться: вона просто й на відстані корилася класному керівникові. Таку вона мала вдачу.

— Спершу подихаємо повітрям, яким дихав Гл. Бородаєв! — відповів я їй.

— А як ми туди попадемо, в ту дачу? — спокійно спитав Принц Датський.

— Двері не замкнені, — сказав Гліб. — Я ж попередив, що будемо. Вчора з міжміської…

— Ходімо! — крикнув я. — Не бійтеся!

І перший зайшов у дачу.

Там було тихо. Тільки згори долинало якесь бурмотіння. Всі заклякли. Я теж здригнувся… Але навіть досвідчене око не помітило б цього: я здригнувся внутрішньо, про себе.

— Це племінник хазяйки, Григорій, — повідомив Гліб чомусь не зразу. — Він стереже всі дачі в селищі. Він чекає на нас… І все нам розповість.

«Ті самі сходи! — подумав я. — «Буркотливо-рипучі», як написано в повісті. Ними новорічної ночі йшов Дачник після своєї останньої прогулянки. Більше він не гуляв!..»

Ми почали підніматися «буркотливо-рипучими» сходами. Вони не рипіли. «Зрозуміло: авторський домисел!» — сказав я собі.

З кімнати нагорі чітко долинули слова:

— Ви так?.. А ми вас — лусь по потилиці! Ви все-таки пручаєтеся? А ми вас — по карку торох!..

Покійник зупинився. А за ним і всі інші. Згори лунало:

— Ах, ви ще живі? То ось маєте! І ще, і ще, і ще!

— Що там діється? — спитав Покійник.

— Може, треба допомогти? — вигукнув я. Кинув прощальний погляд на Наташу й побіг нагору.

Двері наріжної кімнати були прочинені. Племінник Григорій грав сам із собою «в дурня». Він «ходив» і за себе, і за противника, якого не було.

— Ах, ви ще дихаєте? Ось вам! Ось вам іще!

Він почав підкидати «королів».

— Сюди! Сміливіше сюди!.. — крикнув я, наче видерся на гірський шпиль, а інші були ще десь на схилі.

Миронова рушила перша: вона підкорялася командам.

Гліб також вибіг нагору. Піднялася й Наташа. Принц Датський прикривав собою Покійника.

Племінник Григорій повернув голову до нас і погасив цигарку просто об стіл, на якому лежали карти.

Це було величезне створіння років двадцяти п'яти, не більше.

— Він виріс на руках у дідуся, — сказав Гліб.

Я часто намагаюсь уявити собі дорослих людей дітьми, якими вони були колись… Григорія я чомусь уявити собі дитиною не зміг. Гостра спостережливість давно підказала мені, що майже в кожній людині на все життя залишається щось дитяче: