Читати книгу - "Дуже страшна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Добрий Принц запропонував йому керувати нами, і Гліб одразу заговорив голосніше і впевненіше, ніж звичайно.
— Невідомо, чи ми поїдемо, — сказав він. — Нінель Федорівна захворіла.
— Що з нею? — спитала Наташа Кулагіна.
— Переїздила в новин будинок… І ось… Застудилася, — пояснив Гліб.
— Може, треба допомогти?
— Де ота вулиця? Де отой дім? — ліниво проспівав Покійник.
— Адреса?.. Її, мабуть, ніхто… — сказав Гліб. І додав твердо: — Не знає!
Він старався дотягати фрази до кінця: адже Принц назвав його нашим керівником.
— Поїдемо на дачу самі! — твердо сказав я, звертаючись одразу до всіх.
Поки не було Наташі Кулагіної, мене півгодини мучили сумніви. Та як тільки вона з'явилася, рішучість одразу опанувала мене:
«Не їхати не можна! Коли ще я зможу бути цілий день поруч неї? Сама доля буквально підсовує мені цю щасливу нагоду! Чи можу я відмовитися? А що, як я в її присутності і справді щось дорозслідую, розплутаю щось таке, чого недорозплутали слідчі й родичі? Вона зрозуміє, що своїм прізвиськом я завдячую не синій торбинці з галошами, а значно поважнішим причинам. І нарешті оцінить!..»
— Люблю грозу у раннім травні! — сказав Покійник. — Але в двадцятих числах вересня…
І він мляво кивнув на вікно.
— І ще невідомо, як Нівель Федорівна поставиться, — сказала Миронова. — Вона хотіла сама особисто погуляти з нами в лісі. Подихати!
— Нас там дуже… Я вчора ввечері по телефону… по міжміському… — сказав Гліб. І рішуче дотягнув: —… попередив, що ми сьогодні приїдемо!
— О-о, їхати чи ні — ось у чім питання! — вигукнув Принц Датський.
Тут пролунав телефонний дзвінок.
Гліб усе ще відчував себе нашим керівником і тому схопив трубку.
— Слухаю! Хто? Це ви, Нінель Федорівно? — Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя вкрилася рум'янцем. — Так… Ми всі… Ось тільки не знаємо, їхати… — І він рішуче дотягнув: —… чи без вас не їздити?
І раптом Глібові очі спалахнули невимовною радістю. Гостра спостережливість підказала мені, що Нінель каже йому щось приємне.
І незабаром я зрозумів, що саме.
— Так, розумію… Гаразд, ми поїдемо. Якщо ви дозволяєте… Передати трубку Алику?
Я вихопив трубку. Вона була трошки вологою: так Гліб хвилювався.
— Слухаю вас, Нінель Федорівно! Ах, ангіна? Добре, я поможу Глібові. Обіцяю вам! Спасибі, що довіряєте!
Мені хотілося, щоб Наташа Кулагіна з моїх відповідей зрозуміла: Нінель Федорівна саме мене попрохала допомогти Глібові, саме мені сказала, що довіряє. Почуття законної гордості сповнило моє серце!
— Яка у вас температура? — крикнув я весело: у мене був чудовий настрій. Але одразу ж схаменувся і з тривогою додав: — Сподіваюсь, що невисока?
— Тридцять вісім і п'ять, — сказала вона й повісила трубку.
— Ми повинні виправдати довіру, — промовив Гліб чітко й голосно.
— Га? Ти гадаєш? — пробурмотів Покійник.
— Тепер уже треба їхати, — сказала Миронова. — Якщо вона сама подзвонила!..
— Слухайте всі уважно! — скомандував Гліб. — Електричка йде о дев'ятій п'ятнадцять. Усі — за мною, щоб не загубитися. Не відставайте! Куди я, туди і ви!..
— Ти сказала якось, що слава виліковує від несміливості й сором'язливості, — прошепотів я Наташі уже у вестибюлі. — Правильна думка! Гліб знову вилікувався!..
— Дуже шкода, — сказала Наташа.
Ми вийшли на вулицю.
А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям!..
Погода була чудова! Лив дощ, вітер шмагав обличчя, земля розкисла й хлюпала під йогами… «Це створює потрібний настрій! — думав я. — Адже ми їдемо не розважатися, а на місце загадкового злочину!»
— Пушкін любив осінь, — сказав змоклий Покійник. — Дозвольте запитати: за що?..
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
який ставить нас буквально на поріг страшної історії
Поки ми їхали електричкою, погода зіпсувалася. Визирнуло сонце. Природа явно загравала з нами: вона кокетувала осіннім промінням, забивалася до нас під пальта свіжим вітерцем, махала нам голими гілками… Хіба можна в таку погоду як слід настроїтися на думку про злочин?!
Але я все-таки настроївся… Напередодні я почув по радіо, що коли композитор Бородін умер, друзі з «Могутньої кучки» закінчили за нього оперу «Князь Ігор».
Це було для. мене абсолютним відкриттям! Воно наштовхнуло мене на ідею. І навіть на кілька ідей одразу… Може, мені пощастить закінчити повість Гл. Бородаєва! А що, коли я зумію розгадати таємницю: куди подівся той чоловік! Я напишу другу частину «Старої дачі». І Наташа занотує до зошита яку-небудь дуже цікаву нову думку. «Звичайно, його не можна порівняти ні з Покійником, — напише вона, — ба навіть з Принцом. І взагалі ні з ким!..»
Я не знав, не міг навіть припустити, що того дня, тієї звичайнісінької неділі… проте не буду забігати наперед, хоч мені й дуже кортить забігти…
Блідий Покійник ожив під сонячним промінням і виголосив;
— «Нехай живе сонце!» — сказав якось Пушкін. І в цьому я з ним згоден.
Коли ми зійшли з поїзда на дощану платформу маленької дачної станції, Наташа почала озиратися.
— Кого ти шукаєш? — спитав я з тривогою.
— Он розклад… Я мушу бути вдома о шостій або сьомій годині. Не пізніше! Щоб мама не хвилювалася.
— Вона все ще лежить?
— Так, — сказала Наташа. — Серце…
Я кинувся до розкладу. Мені здавалося, що хтось хоче мене випередити. Так завжди буває, завжди: коли якесь створіння стає тобі небайдужим, думаєш, що воно подобається усім кругом і всі відчувають те саме, що ти. Ця думка не дає спокою!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дуже страшна історія», після закриття браузера.