Читати книгу - "Дуже страшна історія"

Наташа злякано подивилася на мене. І навіть відступила на крок.

— А чи ти сам здоровий?

— О, не смійся! — вигукнув я з погано прихованою гіркотою і образою. — Може, треба дістати ліки? Моя тітка працює в аптеці і завжди дістає…

— Мамі приписано тільки одні ліки: не хвилюватися, цілковитий спокій! Цих ліків твоя тітка дістати не зможе. Їх у нашому столітті просто не виробляють. Не виробляють!

Я подумав, що це вона неодмінно повинна записати до зошита!

«Якою наша Нінель прийде сьогодні в клас? — міркував я. — Мабуть, уже нікому не буде здаватися, що вона ось-ось засміється. Вона буде схвильована. Що нам тоді робити? Заспокоювати її? Ні, не можна. А що, коли вона буде спокійна, як ніколи?..»

Нінель Федорівна була точнісінько така, як раніш.

— Ми з вами маємо порадитися. Якось пізніше… — сказала вона. — Може, я в чомусь помилялася. До речі, і про стару дачу треба вже подумати. Я вам обіцяла. Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі; Гліб буде нашим провідником.

«Ми поїдемо на стару дачу! Походимо по кімнатах, які описано в повісті… Я побачу стіл, за яким працював Гл. Бородаєв. Це так цікаво: адже ми з ним, можна сказати, колеги», — радісно думав я, не підозріваючи в ті щасливі хвилини, що страшна історія була вже зовсім близько, майже поряд…

«Куточка Бородаєва» в нашому класі вже не було. На стенді, що його приволік Принц Датський, влаштували виставку, присвячену Пушкіну: ми саме проходили його вірші. Вірніше, вивчали… Нінель каже, що «проходити» можна тільки повз що-небудь…

Гліб приніс мені з дому повість Гл. Бородаєва. І я прочитав її ще раз. А півсторінки просто-таки вивчив напам'ять:

«Ніхто не знав його ймення, ні, тим більше, по батькові й прізвища. Всі звали його просто Дачником. Це прізвисько якнайкраще відповідало його становищу тієї зими: він найняв наріжну кімнату на другому поверсі старої дачі, що єдиним вікном своїм виходила просто в сад. Дачник майже ніколи не залишав цієї кімнати.

А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям! Спершу вона явно загравала з Дачником; кокетувала сліпучим промінням, проникала до нього в кімнату студеним вітром, постукувала по шибках голими гілками… Та він не звертав на неї уваги, і вона озлилася: завіяла, засвистіла, загукала. Озлилися й сусіди по дачі: він не виявляв бажання розважити їх розмовою в монотонні зимові дні. Ніхто не бачив, що він їсть, що він п'є. Перед сном він прогулювався хвилин п'ятнадцять, не більше. Востаннє він прогулявся напередодні Нового року. Чули, як опівночі він піднявся в кімнату буркотливо-рипучими сходами. А вранці його не стало… Двері, що виходили просто на сходи, були замкнені зсередини. Вікно, що виходило просто в сад, було зачинено. На снігу — ніяких слідів. Дачник зник».

Так починалася повість. Потім, як я уже говорив, протягом трьохсот двадцяти трьох з половиною сторінок Дачника шукали слідчі, собаки й родичі, яких у нього виявилося страшенно багато.

Саме від них він, як з'ясувалося, й ховався на дачі: вони заважали йому щось винайти… «Він шукав спокою, — було сказано в повісті, — але не того, який знайшов. Хоча… Досі нічого не відомо. Пошуки тривають».

— Дідусь хотів далі… Продовження… Але він… Розумієш? — пояснив мені Гліб.

І ось ми мали вирушити на місце загадкової події. Авжеж, усе, про що розповідалося в повісті, виявляється, не було вигадкою, а сталося насправді. Про це сказав мені тієї самої неділі онук письменника. Він приховував це досі: думав, що ми не наважимося їхати просто на місце вчиненого злочину.

— Щодо тебе… я знав, що ти не… — сказав Гліб. — Ти — Детектив! А інші?..

— Іншим — ні слова! — сказав я.

Потім Гліб переказав мені ще новину, і вона на якийсь час збентежила мене: Нінель Федорівна захворіла.

— Нервовий розлад, — сказав я. — Довели!

— Ні-і — почав пояснювати Гліб. — Їй кімнату в новому будинку… Переїздила… І ось! Простуда… Зрештою, Нінель пообіцяла, що поїде за місто іншим разом; узимку, на лижах. Однаково усім одразу на дачу приходити незручно: все-таки там не музей. Адже там люди живуть…

Ми розмовляли в шкільній канцелярії, де всі члени літературного гуртка домовилися зібратися.

Я прийшов хвилин на тридцять раніше: мене брала нетерплячка. А гліб іще раніше.

— Чергова переказала… Ще вчора ввечері… Я заходив… — пояснив Гліб. — Нінель Федорівна їй… По телефону…

— А чому ж ти вчора не повідомив нас? Або хоча б мене одного?

— Боявся, що ви той… Не поїдете… Може, ми самі? Без неї? Га?.. Як ти гадаєш? Чи ні?.. Там можна дорозслідувати… Розкрити… Розумієш? Адже ти в нас Детектив!

Я поринув у роздуми. І в цьому стані перебував досить-таки довго. Доти, поки прийшли Наташа Кулагіна, Принц Датський з Покійником і Миронова.

Принц Датський просто з дверей повідомив:

— Сьогодні вранці спали на думку кілька рядків. Може, вам буде приємно?

Він простягнув аркуш із зошита Покійникові. Принц ніколи не читав своїх віршів сам: він соромився. Покійник голосно, співуче, наслідуючи справжніх поетів, продекламував:

Добрий Принц урахував, що вже давно ніхто не прохав Гліба пригадати щось із життя його дідуся, читати листи. Давно вже ніхто не розглядав фотографій із сімейного архіву Бородаєвих.

Прослухавши вірші, Гліб якось ніби споважнів,