Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.

Але Павло Іванович не повірив.

– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.

Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.

– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.

– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.

По паузі я розказав. Все, як було.

Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.

Мовчав і я.

Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.

Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.

– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?

Я мовчки стенув плечима.

– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.

– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?

Учитель подивився на мене довірливо.

– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.

У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!

Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:

– А як батько? Часто пише? Як він там?

– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.

– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.

Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.

– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.

Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?

Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.

Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.

Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:

– Та-а-а…

– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.

На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»

Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.

Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.

– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.

Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.

Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.

Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.

Він це, мабуть, помітив, зупинився.

– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.

Так і зайшли з ним у квартиру.

– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.

Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.

– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.

Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.

Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.

Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.

– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.

Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:

– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.

Та вона не послухала.

– Я небагато, – відказала.

– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не