Читати книгу - "Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв"

Величезний коридор, яскраво освітлений електричними лампами, простягався в далечінь, як тунель підземної дороги. Голоси тут звучали тихше, ніж звичайно, бо повітря було розріджене, і я не зразу почув, що мене кличуть.

Це був Крамер. Він летів до нас, вимахуючи невеликими крилами. Збоку і над спиною в нього стирчали якісь предмети, схожі на згорнуті віяла.

— Ось вам крила, — сказав він, — щоб ви зовсім були схожі на небожителів. Ці штуки, коли вони розгорнуті, трохи нагадують крила кажанів. Прикріплюються до кистей рук. Можуть згортатися і відкидатися назад, і тоді ви можете вільно брати все.

Крамер вправно прикріпив нам крила завбільшки з великий лопух, показав, як орудувати механізмом, і полетів назад: Я і Тоня почали літати. Ми не раз стукались головами, ударялися об стіни, робили несподівані повороти. Проте незграбні рухи не завдавали нам болю.

— Справді, ми схожі на кажанів, — сміючись, сказала Тоня. — Ну, хто перший долетить до радіостанції?

Ми рушили з місця.

— А чому так безлюдно в коридорі? — спитав я.

— Усі на роботі, - сказала Тоня. — Тут, кажуть, вечорами публіка літає роєм. Як хрущі погожого дня!

Ми підлетіли до кімнати номер дев’ять. Тоня натиснула кнопку, і двері нечутно відчинились. Перше, що нас здивувало, — це радист. Він, надівши навушники, примостився на “стелі” і записував радіотелефонограму.

— Готово, — сказав він, ховаючи записну книжку в торбинку біля пояса; ця торбинка заміняла йому шухляду письмового стола. — Ви хочете поговорити з Євгеньєвим? Спробуємо.

— А це важко? — спитала Тоня.

— Ні, неважко, але у мене сьогодні не працює довгохвильовий передавач, а на короткій хвилі знайти ракету, яка спіраллю піднімається над Землею, трохи складніше. Я зараз обчислю місце перебування ракети і спробую…

Але в цей момент він ненароком зачепився ногою за стіну і відлетів убік. Його затримали шнури радіонавушників, і вмить радист набрав попереднього положення. Вийнявши записну книжку, він подивився на хронометр і заглибився в розрахунки. Вони забрали небагато часу. А потім взявся настроювати апарат.

— Алло… Алло! Говорить Зірка Кец! Так. Так. Покличте до апарата Євгеньєва. Нема? Скажіть йому, щоб він, коли повернеться, викликав Зірку Кец. З ним має говорити нова співробітниця Зірки Кец. Прізвище…

— Антоніна Герасимова! — поспішила сказати Тоня.

— Товаришка Герасимова. Чуєш? Так. Багато? Добрий улов? Поздоровляю.

Він виключив апарат і сказав:

— Євгеньєва немає в ракеті. Він вилетів у міжпланетний простір на промисел і повернеться години через три. Ловить дрібні астероїди. Чудовий будівельний матеріал. Залізо, алюміній, граніти. Я викличу вас, коли Євгеньєв буде біля радіотелефону.

За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.

— Ви вільні сьогодні ввечері? — спитав він мене і пояснив: — Не дивуйтесь, будь ласка, на Зірці стохвилинна доба, але за звичкою ми робочий день обчислюємо за земним часом. Зачиняючи віконниці, робимо “ніч” і спимо шість-сім “зоряних” діб. Зараз за московським часом восьма година вечора. Чи не Хочете ознайомитися і нашою бібліотекою?

— Залюбки, — відповів я.

Як і всі приміщення на Зірці Кец, бібліотека являла собою циліндр. Вікон не було. Бокові стіни були поспіль вкриті ящиками.

По поздовжній осі циліндра — від дверей до протилежної стіни — було натягнуто чотири тонких троси. Тримаючись за них, відвідувачі пересувалися в цьому своєрідному коридорі. Простір між “коридором” і боковими стінками був заповнений рядом сітчастих ліжок. В приміщенні було чисте, озоноване повітря з запахом хвої. Газонаповнені трубки, проходячи між ящиками, світилися приємним матовим світлом. Тиша. На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками, зрідка повертаючи круглі рукоятки на коробках.

Дивна бібліотека! Можна подумати, що тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.

Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером до протилежного кінця бібліотеки. Там на фоні складених стіною чорних ящиків пурхає дівчина в яскраво-червоній шовковій сукні.

— Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, — каже Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.

Вона, сміючись, ловить мене на льоту, і ми знайомимось.

— Що читатимете? — питає вона. — У нас мільйон примірників книжок майже всіма мовами світу.

Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись тут. Але потім я здогадуюсь:

— Фільмотека!

— Так, книжки на плівці, - каже Нільсон. — Читають їх за допомогою проекційного ліхтаря.

— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше, ніж котушка ниток.

— А газети? — питаю я.

— Їх заміняють радіо і телевізор, — відповідає Нільсон.

— Книжки на плівках — це вже не новина, — каже Крамер. — У нас є речі й цікавіші. Яку ж програму вечора ми складемо для товариша Артем’єва? Давайте так: спочатку світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец Ми не відстали від світових подій. Потім дайте “Сонячний стовп”…

— Це новий роман? — спитав я.

— Так, до певної міри, — відповів, посміхаючись, Крамер. — Ну, і хоча б “Атмосферну електростанцію”.

Кивнувши головою, Нільсон вийняла з ящика круглі плоскі металеві коробки.

Крамер запропонував мені лягти на ліжко. Потім, поклавши ці коробки в чорний ящик з ручками, надів його мені на голову.

— Лежіть, слухайте, дивіться, — сказав він.

— Лежу, але нічого не бачу і не чую. Абсолютна тиша і темрява.

— Поверніть ручку з правого боку.

Я повернув. Щось цокнуло, тихо задзижчало. Яскраве світло засліпило мене. Я на мить заплющив очі і в той же час почув голос: “Тропічні джунглі Африки розчищають під культурне землеробство”.

Я розплющив очі і побачив