Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Чи справді може? Якщо вірити у читання думок, чому б не повірити й у читання в темряві?

Чи не надто це все радикально, навіть як на Жароха? Чи не доводить абсурдність ситуації можливість її виникнення? І чи не намагаюся я зараз щось собі довести замість того, аби адекватно поглянути на все, що відбулося? Подзвонити Жарохові й спитати: «Що за дурне тестування, шефе? Ви вважаєте, що це дотепно?»… Так, подзвонити дуже кортіло, та щось зупиняло… Мабуть, отой незвичний неспокій на душі: щось таке, чого я сам не розумів, ледь відчутно копирсалося десь усередині, муляло, дратувало. Було таке відчуття, ніби я щось пропустив, ніби забув про щось. Рано, вирішив я, рано виводити Жароха на чисту воду. Треба ще подумати, треба пороздивлятися, треба знайти те, чого не побачив одразу.

Я мав сідати за звіт… Щоденні звіти в моїй роботі — речі звичні, буденні. Тільки неясно, як бути з цим випадком. Про що звітувати? Яким чином? Висновки та можливі варіанти подальших дій, які в інших випадках щодня можна було придумувати десятками та змінювати, тут було пропонувати ще зарано.

Що ж, згадаємо про довільну форму і — поїхали…

«Жарохові у справі № 569 (чому, до речі, не 666?) Об’єкт знайдено, контакт встановлено, місце проживання об’єкта оглянуто. Об’єкт — досить симпатичний, але надто молодий як для мене. Запідозрити його в чомусь, окрім задурювання голів хлопцям, важко. Хіба що у деяких здібностях у плані телепортації, проте ця думка не є підтвердженим фактом, і мені особисто не імпонує.

Можливе спостереження за об’єктом третьої сторони.

Підтвердити або спростувати це зможу лише завтра. Якщо таке спостереження і має місце, ведеться воно ламерами або особами, що навмисно хочуть показати себе. Точно про це повідомити також зможу завтра.

Місце проживання об’єкта та записи, що він вів у своєму зошиті, наводять на думки про негативне ставлення об’єкта до тварин та технічного прогресу людства. Про негативне ставлення до технічного прогресу свідчить відсутність електричних приладів у кімнаті, про ставлення до тварин — записи у зошиті (який додаю до звіту).

Особисті враження…»

Я зупинився. Які в мене враження? Точніше, котрі з моїх сьогоднішніх вражень можна й потрібно вносити до звіту? Стійке відчуття, що мене дурять? Що всі навколо — підставні? В жодному разі. Надто це тхне параноєю, отже — профнепридатністю через виникнення проблем із психікою.

Може, зазначити, що, на мою думку, Макс перевищує службові повноваження? Та чи знаю я, які службові повноваження мають підопічні Доктора Зло? Не знаю. І чи не буде це перевищенням моїх службових повноважень (чи принаймні завдань)?

Я рішуче стер напис «Особисті враження», підписався: «З любов’ю, Д.» та надіслав звіт Жарохові. Подумки посміхнувся, уявивши, як старий гикатиме над підписом, а потім ще рік діставатиме мене своїми тупими жартами про нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Сподіваюся, це відволіче його від самого тексту звіту, якому краще пасувало б визначення «відписка».

Я зайшов у базу, швидко переглянув коротку інформацію по бабусі та її родині. Нічого цікавого. Зовсім нічого цікавого. Навіть не уявляв, що існує таке стандартне м’ясо.

Дитсадок, школа, ПТУ, робота, дитсадок, школа, ПТУ, робота. Декілька поколінь. Просто родинна традиція якась — жити стандартно й бідно, без жодних амбіцій, без злетів і, відповідно, без падінь… Чи так усі живуть? А я просто зіштовхувався виключно з нестандартними випадками, бо робота в мене така — нестандартна? Коротше, жили вони всі, жили, доки не померли, а бабця, що єдина залишилася на цьому світі, не знайшла на свою голову Омена.

Я потягнувся, позіхнув, вимкнув Катю і впав у ліжко.

Покосився на бар та відігнав зрадницьку думку про сто грам для міцнішого сну. Знаю я, у що перетворюються ці мої сто грам, а виспатися треба було. Конче необхідно було виспатися, адже, можливо, саме відсутність нормального сну минулої ночі завадила сьогодні моєму сприйняттю ситуації.

Я вже давно не в тому віці, коли на сон вистачає трьох годин…

Але й цієї ночі виспатися мені не судилося.

Близько другої години (просто диявольський час якийсь!) у двері подзвонили. Раз, другий, третій… Комусь я був дуже потрібен.

— Я сплю, — буркнув я, ховаючи голову під подушкою.

Проте той, хто дзвонив у двері, відмовлявся, видно, у це вірити. Завзятість, із якою він намагався потрапити до мене в гості, відверто лякала.

— Уб’ю, — попередив я надто настирливого відвідувача, проте й це не допомогло.

Вислухавши ще із десяток дзвінків, я сповз із ліжка й увімкнув Катю.

— П’ять хвилин на третю, — повідомила вона.

— Зовнішню камеру на монітор, — наказав я. І смачно вилаявся, побачивши гостя. На моєму порозі стовбичила волохата людина, трохи хитаючись та тримаю чи в руках підозрілу пляшку.

— Не дарма ти мені одразу не сподобався, — повідомив я зображенню Макса, позіхнув і подався відчиняти двері — судячи з усього, клятий екстрасенс не збирався йти, не поспілкувавшись зі мною.

От зараз я його і вб’ю, весело думав я, одягаючись, візьму і вб’ю, є ж за що. Ніхто, крім Жароха, тих, хто стоїть за ним, та декількох мерців, не знав цю адресу. Я — надто секретний проект, аби поширювати відомості про мене, навіть у Конторі.

Я — надто секретний проект, аби залишати живими тих, хто дізнається про мене більше, ніж їм треба знати.

Я відчинив. Макс був п’яний і помітно хитався.

— Привіт, — безглуздо й широко посміхнувся він мені, — а ти що, с-спиш?

— Колобок, Колобок, я тебе вб’ю, — серйозно попередив я його.

— Не вбивай мене, я тобі піс-сеньку засп… гик! заспіваю! — видихнув він, спробував зробити крок уперед, ледь