Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

Сам бог і хрест його».

Знов день настав, страшная

Знялася боротьба;

Немов огонь з водою,

Так перли війська два.

Чим вище світле сонце

По небу вгору йшло,

Тим більш братсько́ї крові

На землю там плило.

І стала послабати

Козацька сила вже…

Лютує пан Жолкевський

І в пень козацтво тне.

«Ось вам наука, хами,-

Так грізно він кричить,-

Як різать нашу шляхту

І села нам палить».

І всі козацькі очі

Звернулися нараз

До видного на горбі

Хреста в страшний той час.

І бачать: чи се привид,

Чи правда? Із землі

Хрест двигається звільна

І мов пливе у млі.

Мов невидимі руки

Несуть його - пливе

Аж там, де пан Жолкевський

У пень козацтво тне;

І серед бойовища

Той хрест чудесний став,

Мов раменами, кріпко

Козацтво заслоняв.

Всі, бачачи те диво,

Стоять, мов умерлі́…

Не гримають мушкети,

Не блискають шаблі.

В тривозі пан Жолкевський

З рук шаблю опустив;

Дивився, мов не бачив,

Стояв, мов і не жив.

А Наливайко крикнув:

«Так, браття, так і єсть!

Мир мирним! На враждущих

Сам бог і його хрест!

За мною! Най пізнають

Ляхи, що з нами біг,

Що проти бога змігся,

Хто проти нас ся зміг!»

На захід вже сідало

Святеє сонце вниз;

Кінчився при Чигрині

Бреньк сталі, ломіт спис.

При шибеницях військо

Шляхетське полягло,

Рікою трупів много

І крові поплило.

Один лише Жолкевський

Уйшов, не згинув він;

За ним козацтво довго

Ще гналося вздогін.

«Зажди,- кричить козацтво,-

Жолкевський, та смотри!

А для кого ж лишив ти

Ті шибениці три?»

* * *

Кроваве бойовище

Травою поросло;

Могили вкрили трупів,

Мов буря, все пройшло.

Козацькі й лядські сили

Розвіялись, мов прах,-

Не згибла лиш незгода,

В вражді ще Русь і лях.

І чи коли настане

Нам щасливіший час?

Чи завітає єдність

І згода, й мир до нас?

Бог знає. Та ми слова

Не зречемось того:

«Мир мирним! На враждущих

Сам бог і хрест його».

Була десята. Люд по вулицях глотився.

До своїх діл давно усяк уже манджав.

Зі сну здорового я йно що пробудився

І в постелі м’якій ще у півсні лежав.

Заледве снідання, що служниця внесла ми,

Вигідно лежачи, спожити я поспів,

Аж тут приятель мій, мов звіяний вітрами,

До мене напруго, мов блискавка, влетів.

«Добрий день! Ти ще спиш? Чи стиду ти не маєш?

От, знаєш, новину тобі спішу сказать!» -

«Ну, що?» - «А наших письм остатні числа знаєш?»

«Ні! Онде, як прийшли, нерушані лежать».

«Чому ж ти не читав?» - «Так якось відвелося».-

«Ах, голово дурна! Ану лиш прочитай!

Там ділання таке на Русі почалося!

Тепер напевно в нас правдивий буде рай!

Ади, у руху все! Тут «Слово»: «Разом,- кличе,-

Візьмімося до діл і «русскость» боронім!

А ти, ізящний наш, руссійскій наш язиче,

Стань чистий, як вода, гучний, неначе грім!»

А там «Наука», бач, премудро як навчає

Про Іллю Муромця наш темний, бідний люд,

Як тепло, гаряче і твердо «защищає»

Вірнопіддательний, консервативний труд!

Про «Раду русскую» вже й не казать. Усюди,

Де лиш читать почнеш, наскакуєш якраз

На звороти: «Не спім! Благословенні труди!»

Та «Вже прийшов і нам свобідний праці час».

Де-де! Вже й «Ластівка» про працю скрізь цвіркоче,

Качковське Общество діяльне, що аж страх!

«Народний дом» собі ж до діла браться хоче

І «Русска матица» стрясає «лѣни прахъ».

Душа втішається, і серце в груді скаче,

Коли подумаю, що се зачнеться в нас.

Бігме, вже вилиться, як все стає іначе,

Як все росте, цвіте! Та час-бо вже, ой, час!

А ти лежиш та час марнуєш! Чи не стид же

Тобі, не хочеться йти також їх слідом?

Ну, рухайся лише! Вставай, збирайся швидше!

Пора занятися і нам яким трудом».

«Ти правду кажеш, а! - сказав і я огнисто.-

Вставати - ну, встаю. І знаєш, що? Ану,

Для «Друга» втну статтю відразу ось начисто:

«До діла!». А потім ще на часок засну».

Панотчик наш, го-го! Дай боже їм прожити!

За руськістю стоять так твердо, як скала.

З ляхом вони - та де, й не стануть говорити.

Лиш Русь у них одна, велична та ціла.

Я при виборах їх раз бачив. Серце в груди

Росло, коли я чув, як мовою твердою

Виборців гріли на ті виборо́ві труди,

А люд довкола них стояв, мов під скалою.

І бачив потім я, всім серцем сокрушенний,

Як лютились вони і лаяли весь світ,

Що чернь та темная, гидкий той люд мерзенний

Не слухав ради їх, відкинув їх совіт.

«О, ганьба русинам! - кричали патетично

Панотчик, за столом сидячи при вині.-

Послом у нас ляшок, «избранный вже вторично,

Хоча посольство те належиться мені».

Та де там! Тих волів хоч довбнею між вуха -

Дарма! Послухає, притакне, ще й кивне.

А зробить так? Ні руш! Жидів, панів послуха!

Мов цап, за іншими в чужий город майне.

І що я їм не