Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

І в карк не одному катюзі натовчу:

«Ти русин! Лях твій враг! Ти голосуй за мною!»

Куди там! Дурнів тих ніколи не навчу».

І довго так іще панотчик глаголали.

Зворушила мене їх мова аж до сліз.

Та як додому ми із міста повертали,

Я з хлопом здибався, що в плахті хопту ніс.

Зайшов у бесіду я з ним. Він таки з того

Самого був села, що й наш той панотець.

«Як там у вас?» - «А як? Все добре, слава богу.

Панотчик наш - го-го! Вони всім нам отець.

У них і пасіка, і сад, будинки ладні.

Що господи! Вони господар! А яка

Худібка! В домі їх хати які порядні!

Наслухався не раз я дива від дяка».

«А що? Хіба самі в покоях не бували?» -

«Бог з вами! Як же се? Хто вигадав? Таким

Замурзаним, брудним, як ми! То ми б ся мали,

Якби котрий посмів ввійти! Он раз Яким,

Братанич мій, зайшов… Не дай же, Христе-боже,

Якої лайки він від панотця набрав!

А Мирона колись як випхнули, то, може,

По сходах разів п’ять униз він карбуляв.

О ні, панотчик наш порядок люблять дуже.

Ну, знаєте, що ми? Простацтво. Де нам знать

Звичаї добрії? Звичайно, нам байдуже.

Вони ж то день у день дурних розуму вчать.

Не раз то й прикро нам. Звичайно, в чоловіка,

Хоч і який неук, а честь своя то й є.

Та що робить? Не раз то й гірша ще публіка,

Як прийде дати що, а тут ось не стає».

«Що дати?» - запитав я, так собі цікавий.

«А так, от трафиться - народиться, умре…

У панотця то вже порядок на ті справи,

Як зажадають, то хоть круто, дати тре.

Та й ще остатніми роками от настала

Нова біда… Якісь книжки. Христос там зна,

Пощо і від чого. Громада вже складала

Щось десять раз на них. І най би хоч одна

Здалася до чого! А я вже й допитався

Дяка, що в тих книжках написано. Сказав:

«Казета. Там стоїть, який де в світі стався

Припадок, всячина». Одну, мабуть, назвав

«Наука», другу знов, здається, «Руська рада».

Але пощо й нащо складалася на них

З посліднього не раз у нас уся громада,

Бог знає! В нас ніхто не знає, що там в них».

Багато говорив той селянин. «Та що то,-

Подумав я,- от хлоп, плете, аби плелось!

І на найліпшого чернь кидає болото.

І слухати брехні такої не ялось».

І справді, він брехав. П’ять неділь нині тому,

Я був у панотця. Гай-гай, таких людей

Не много начислиш у нас, відданих свому

Краєві, щирих та сердечних, як оцей!

Який смачний обід! І як чудово грає

На фортеп’яні їмость! Найстарша дочка

Французькі повісті як ніч, так день читає…

Жаль тільки, що в селі біднота там така,

Говорять, уперед не так там зле бувало.

Ну, та тепер і скрізь настав недобрий час.

Йому б на кращу де параф’ю випадало,

Аби не бідував заслужений у нас.

Обід, говорю, був предобрий. Лиш припадок:

Десь служниця таріль розбила. Ну, за се

Взяла поза вуха три рази. То порядок!

На другий раз нехай обережніш несе!

Надвечір там якийсь хлопчисько приволікся.

«Я бідний сирота,- говорить,- вже три дні

Не їв… Шукаю служби де… Змилосердіться,

Найміть та накорміть, бо вже я геть зомлів».

Панотчик у лице йому зирнув спокійно.

«А русин ти?» - «Ая!» - «Ну, йди ж у божу путь!

Он, може, арендар прийме… Та стій-но, стій-но!

Затям се: русином твердим весь вік свій будь!»

Безсонниця - крий біг,- що за погана річ!

Що диких-диких дум в одну безсонну ніч

По голові пройде! Не раз і дивно, брате,

Як ті думки могли в умі тобі повстати.

От раз в безсонну ніч прийшов мені на ум

Наш Безумович, стовп преславний наш Наум,

І поклик голосний його, яким до згоди

Він звав Рутенію. Згадав я короводи

І звади всі, які потім пішли у нас,

Як славний Глоджимір Фарбінський був сей час

Готов рутенським всім стовпам подати руки

І бесіду уже приладив для принуки.

Як наші молоді стовпки на тім, здається,

Сварились лиш, де той рутенський збір збереться;

Як «Сім братів святих» (всі сім в одній особі)

«До згоди» кликали, «коли не тут, то в гробі».

І як вкінці на те преславний Плосколоб

Рішуче відказав, що Безумович - «чоп»

І що про згоду в нас немає доти й мови,

Поки весь руський мир не стане, «аки Слово».

Все те, мов хмари, йшло по голові мені;

Коли ж над раном десь заснув я, то й у сні

Не щезли ті думки, хоч не гули словами,

А просувалися чудними образами.

Ось бачиться мені, що все так-так, ніщо,

Рутенія хропе, а свари йдуть, як бог

Від віку приказав… Аж десь з дебрі виходить

Великий глас і зве: «До згоди, Русь, до згоди!»

Я озирнувся - хто і відки се кричить?

І бачу - се не тур, ані медвідь ричить,

А Безумович наш, рутенців всіх відрада,

Дебра ж, де він кричить, зоветься «Руська рада».

Гляджу, аж бачу враз, ворушиться весь край,

І божий мир гуде, немов ті пчоли в май,

І тягнуться усі, немов пшеничне тісто,