Читати книгу - "Поза межами болю, Турянський Осип Васильович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..
- Батька й матір,- застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
- У мене немає нікого,- випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
- Ти щасливий,- сказав Ніколич.
- Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива,- відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
- Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений,- зітхнув Ніколич.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Хто у тебе, Пшилуський?
- Діти.
- А дружина?
- Єсть і нема.
- Як це?
- Не питай.
Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.
Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати...
Адже він усе чує...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам'янілий пам'ятник на гробі свого власного життя.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не буди його болю, що спить.
Це був би злочин... злочин...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Коли моє тіло замерзло,- казав Ніколич,- то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя...
І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалась поперек дороги, яку люди витоптали у снігу.
- Товариші,- шепотів Ніколич,- подивіться там... на цю дивну тінь на нашому шляху... шлях і тінь поперек... це хрест... великий, могутній хрест...
Що значить цей хрест?..
Що він означає?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не знаю, чому цей таємний хрест на шляху нагадує мені біг часу?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Який день сьогодні? Я вже не знаю.
Час перестав уже існувати для мене.
Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувшина.
А теперішність?
Це кривава точка межи двома вічностями.
Це рана, що росте чимраз більше вглиб і вшир і своєю блідою кров'ю закриває мені все майбутнє і все минуле.
Може, це правда, а може, це тільки так мені здається:
Вже минуло, а може, небаром мине три роки, як мій син прийшов на світ.
Де ти, мій сину, тепер?
Не смію питати, чи ти здоров, бо не знаю навіть, чи ти живеш, моя дитино.
Як легко було б мені на серці, якби я знав, що ти, сину, разом із матір'ю, що ви обоє живете здорові.
Тоді я не почував би себе тут таким нужденним і опущеним, хмари не видавалися б мені так понурими, ледова пустиня не була б для мене така студена, така безкрая.
Бог і люди прогнали мене від себе, покинули, забули мене.
Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу - ось як, сину, довелось мені, твоєму батькові, святкувати твої родини!
Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.
Скажіть мені, люди: де вони обоє?
Чи вони живуть?
Даремне питання.
Мої товариші убогі, нужденні так само, як я, й не знають нічого.
Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.
І ти, моє серце, засни!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та проте як дивно!
В самім куточку мого серця притаїлося щось.
Воно мале, марне, бліде.
Це надія.
Може, неприятель, який залляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як я побачив мого сина на руках матері, що і йому довелося покинути жінку й дитину, й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Лиш одно мене лякає.
Чорна змора мучить мене днем і ніччю.
Все стає мені перед очима жахливий образ смерті, який я бачив у Мункачі.1
Боюся назвати по імені цю страшенну пошесть.
Не можу дивитись на тих жовнірів із запалими, почорнілими обличчями.
Вони висідають із
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю, Турянський Осип Васильович», після закриття браузера.