Читати книгу - "На кожум'яках, Нечуй-Левицький"

Гострохвостий. (на­ли­ває чар­ку). Про ме­не, вип'ємо й за здо­ров'я мерт­вих. Пош­ли, бо­же, з не­ба, чо­го нам тре­ба! По­мер­шим чар­ка, а нам го­рiл­ка! (Ви­пи­ває.)

Горпина хо­дить кру­гом сто­ла i на­ли­ває всiм

Мiщанки ви­пи­ва­ють i при­ка­зу­ють.

Одна міщанка. Да­руй же, гос­по­ди, цей праз­ник про­во­ди­ти, бу­ду­що­го ро­ку дiж­да­ти.

Друга міщанка. Щоб ми дiж­да­ли в доб­ро­му здо­ров'ї пи­ти за ку­му й на бу­ду­щий рiк, як те­пер п'ємо жи­венькi та здо­ро­венькi.

Гострохвостий. (на­ли­ває й при­ка­зує до чар­ки). А звiд­кiль ти? - 3 Ром­на! - А бi­лет є? - Не­ма.- В тюр­му шельму! (Ра­зом вли­ває чар­ку в рот. До од­нiєї мi­щан­ки.) Чо­го ж ви си­ди­те та не ки­даєте в тюр­му без­бi­лет­них бро­дяг?

Міщанка. Я не ли­хо­го ро­ду.

ВИХIД 8

Ті самі й Бублейниця Марта.

Марта (вхо­дить з ко­ши­ком на ру­цi). Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! Ой, ви­ба­чай­те ме­нi, кум­цю-го­луб­цю! Бi­га­ла з буб­ли­ка­ми та тро­хи не про­бi­га­ла ва­ших свя­тих iме­нин. На­си­лу зга­да­ла!

Гострохвостий. А та­ки не про­бi­га­ла, зга­да­ла.

Бублейниця. Ав­жеж! Чи то мож­на по­ми­ну­ти ха­ту моєї до­ро­гої ку­моньки. (Цi­лується три­чi з Гор­пи­ною.) Поз­до­ров­ляю ж вас, моє сер­це, з ва­ши­ми iме­ни­на­ми. Дай вам бо­же з не­ба, чо­го вам тре­ба, чо­го тiльки ви про­си­те в бо­га. Доб­ри­день вам, Олен­ко! (Цi­лується.) Доб­ри­день вам, су­сiд­ки! (Цi­лується з гiстьми.)

Гострохвостий. А зо мною i не мож­на цi­лу­ва­тись? Ко­ли цi­луєтесь, то цi­луй­тесь зо всi­ма пiд­ряд.

Бублейниця. Хi­ба ж ви ку­ма, щоб з ва­ми цi­лу­ва­тись? А я оце за­бi­га­ла до су­сi­ди та ви­пи­ла по чар­цi, а це з гос­тей та знов у гос­тi!

Горпина. То й доб­ре! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi!

Бублейниця. Еге! Де вже там си­дi­ти! Ме­нi аж тан­цю­ва­ти хо­четься, так ве­се­ло бу­ло в су­сi­ди!

Всі. То й тан­цюй, а ми по­ди­ви­мось!

Бублейниця (прис­пi­вує).

Уберусь я, мо­ло­денька, в но­венькi сап'янцi,

Та ви­не­су буб­лич­ки на ба­зар уран­цi.

Бублички га­ря­чi,

Бублички свi­жi,

Бублички з ма­ком,

Бублички з та­ком,

Бублички з яй­ця­ми!

Горпина (з чар­кою). От люб­лю за ве­се­лий зви­чай! От люб­лю! (Цi­лується.) Сi­дай­те ж.

ВИХIД 9

Ті самі й Башмачниця.

Башмачниця Орина (вхо­дить з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, iме­нин­ни­це! Поз­до­ров­ляю з iме­ни­на­ми! А я оце йду в лав­ку з че­ре­ви­ка­ми та зга­да­ла, що в сiй ха­тi сьогод­нi го­рi­лоч­ку п'ють, та й за­бiг­ла на ча­сок. На­те й ме­не, на­те й мiй глек на ка­пус­ту!

Горпина. Спа­си­бi, моє сер­це! Спа­си­бi, що зга­да­ла ме­не, ста­реньку ку­му.

Гострохвостий. Iще ку­ма! Ма­буть, у вас на всім свi­тi не­ма лю­дей, та все ку­ми. Ва­ши­ми ку­ма­ми мож­на на Днiп­рi греб­лю за­га­ти­ти й Чор­то­рию за­ки­да­ти.

Горпина. А бо­дай вам язик усох, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва.

Гострохвостий. Не­хай всох­не; чорт йо­го бе­ри!

Башмачниця. Ой, як у вас ве­се­ло та люд­но! (Спiває.)

Дивiтеся, чо­ло­вi­ки,

Якi в ме­не че­ре­ви­ки.

Це ж ме­нi па­но­тець по­ку­пив,

Щоб хо­ро­ший мо­ло­дець по­лю­бив.

А пан­чо­хи па­нi­мат­ка да­ла,

Щоб я гар­на мо­ло­дич­ка бу­ла.

Гоп, чук, чу­ки, чу­ки!

Гарнi в ме­не че­ре­ви­ки,

Бо я пансько­го ро­ду,

Не хо­ди­ла бо­са зро­ду!

Полюбив ме­не дяк

Чорти батька зна як!

Купив ме­нi че­ре­вич­ки,

Закаблучки не так.

Черевички не­ве­лич­кi,

За цi­ло­го п'ята­ка,

А щоб же я, мо­ло­денька,

Вибивала тро­па­ка.

Гоп, чук, чу­ки, чу­ки!

Гарнi в ме­не че­ре­ви­ки,

Бо я пансько­го ро­ду,

Не хо­ди­ла бо­са зро­ду!

(Пританцьовує.)

Горпина. Ой ве­се­лi ж мої iме­ни­ни! (Бе­ре чар­ку в ру­ки.) Да­руй же, бо­же, щоб мої iме­ни­ни що­ро­ку бу­ли та­кi ве­се­лi. Ку­мо Меронiє, чом ти не п'єш? Вже й вид­но, що пе­черська ку­ма, бо вся в чор­но­му, мов чер­ни­ця. Чи не прис­вя­ти­ли те­бе пе­черськi чен­цi? Ви­пий-бо, кум­цю!

Меронія (бе­ре чар­ку й од­хо­дить на пе­ред сце­ни, Ти­хо). Ой ли­шеч­ко моє! Ой грiх мiй! Як же тут на По­до­лi грiш­но жи­вуть! Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй, як, бо­ро­ни бо­же,- до­вi­дається про це грi­хов­не гульби­ще?

Горпина. Ви­пи­вай-бо, ку­мо Меронiє! Не ше­по­ти так дов­го над чар­кою, бо чар­ку не­терп­ляч­ка бе­ре: хо­че в дру­гi ру­ки.

Меронія. Ой, бо­юся грi­ха! Спо­ку­ша­ють ме­не ку­ми.

Горпина. А ви, ку­моч­ко Маг­да­ли­но, чо­го су­муєте? Чи не ску­чи­ли за своїм Пе­черським? Ви­пий­те, про­шу вас. (По­дає чар­ку.)

Магдалина (ви­хо­дить на пе­ред сце­ни з дру­го­го бо­ку). Ой бо­же мiй! Сог­рi­ши­ла я, ба­га­то наг­рi­ши­ла!.. Що ж то ска­же пре­по­доб­ний отець Па­хо­мiй, як до­вi­дається про се грi­хов­не збо­ри­ще!

Меронія (ти­хо). Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй! Та вiн же нак­ла­де на ме­не по­ку­ту на мi­сяць, як тiльки приз­на­юсь! Хi­ба не приз­на­юсь: са­ма за­ка­юсь пи­ти…

Магдалина (ти­хо). Ой от­че Па­хо­мiє! По­мо­лись за ме­не, грiш­ну, бо не ви­дер­жу. Ку­ми спо­ку­ша­ють, як тi чор­ти. Вип'ю та й приз­на­юсь Па­хо­мiю. Що бог дасть, те й бу­де.

Горпина. Та пий­те-бо, ви, чер­ни­цi пе­чорськi! Що ви там на­шiп­туєте?

Меронія й Магдалина. Та вже нiг­де дi­тись! Тре­ба ви­пи­ти.

Горпина (тяг­не на­бiк буб­лей­ни­цю). Чи знаєте, сер­це ку­ма­сю, що я сьогод­ня два праз­ни­ки справ­ляю: iме­ни­ни й за­ру­чи­ни. Отой кра­сунь, то же­них моєї Олен­ки. Тiльки, сер­це ку­мо, не ка­жiть нi­ко­му, бо, мо­же, ще з то­го сва­тан­ня ве­сiл­ля не бу­де. (Цi­лується.)

Бублейниця. Нi­ко­му, нi­ко­му й сло­ва не ска­жу. Хi­ба ж я дур­на чи на­вiс­на! Бо­ро­ни бо­же!

Горпина од­хо­дить.

Бублейниця кли­че башмачницю на­бiк.

Бублейниця (ти­хо). Чи ти знаєш но­ви­ну? Оцей гар­ний та язи­ка­тий па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою. Тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жи. Бо­ро­ни те­бе бо­же! Та­кий при­каз, бач.

Башмачниця. Не ска­жу, не ска­жу нi­ко­му. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли ска­жу. (Баш­мач­ни­ця кли­че Маг­да­ли­ну.) Ой, сер­це ку­мо, що я чу­ла!

Магдалина. А що? Ска­жи, ку­мо, ска­жи!

Башмачниця. Оцей па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою, тiльки нi­ко­му не ка­жи, щоб нiх­то не знав. Чуєш?

Магдалина. Оце! Чи я дур­на, чи я ма­ла, щоб роз­нес­ла, як со­ро­ка, на хвос­тi! Тiльки ти та я зна­ти­ме­мо, а бiльш нiх­то, анi ду­ша. (Кли­че Ме­ро­пiю.) Чи ви, ку­мо, знаєте, за що це ми п'ємо мо­го­рич?

Меронія. Ма­буть, за ду­шу по­кiй­но­го Ска­ви­ки Гор­пи­на справ­ляє по­мин­ки.

Магдалина. Де там по­мин­ки! Отой па­нич пос­ва­тав сьогод­ня Олен­ку.

Меронія. Ой гос­по­ди! А я ду­ма­ла, що це ра­зом з iме­ни­на­ми й по­мин­ки, бо як прий­шла в ха­ту, то нi­би ла­да­ном за­пах­ло.

Магдалина. Та то, ку­мо, од ва­шої оде­жi пах­не ла­да­ном на всю ха­ту; нi­ко­му ж не ка­жiть.

Меронія (сум­но). Про ме­не там! За всi го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! (Меронія шеп­че на ву­хо су­сi­дi, су­сi­да дру­гiй ку­мi i т. д.)

Горпина. Що це ми си­ди­мо, пхаємось ко­ло сто­ла, на­че овеч­ки! Сядьмо, ку­ми, до­лi!

Бублейниця. I я за­то­го не всид­жу на стiльцi, аж ко­ли­ва­юсь. Пе­до­ре! Да­вай ки­ли­ма!