Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

– Ну, по закону, – муркнув член. – Читай молитву господню.

Хлопець тремтячим голосом почав:

– «Отче наш, іже єси…»

– Троице! – знову звелів член. Хлопець і ту проказав.

– А што ето такое тройця? – запитався він. Хлопець силкується щось сказати, але не може.

– Ну-ну! – підганя батюшка. – Я ж вам ето об’яснял, как же ти не знаєш?

– Тройця… – почина хлопець і стає. – Тройця… це – бог отець, і син, і дух святий…

– А шо ж то, три бога? – допитується член.

– Ні, один…

– Ну, как же то один? Розкажи!

Хлопець мовчить.

– Ну, чого ж ти мовчиш? – знов підганя батюшка. – Ти ж знаєш!

Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружіли і змокріли очі, затіпалися губи. Йому стало страшно.

– Ето значить… обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, ісходить і шо того… теє… об’ясніть йому, батюшка! – докінчив член, що хотів був навести відоме порівняння з біблійної історії Рудакова, але не зміг і заплутавсь.

Батюшка вияснив.

– Тепер по священной історії… – промовив учитель.

– Розкажеш про Ноя і єго синовей? – спитав піп.

– Розкажу, – відмовив, трохи заспокоївшися, хлопець і почав розказувати.

– А шо, – зненацька перехоплює його оповідь член, – хорошо сделал Хам с отцом?

– Hi…

– Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него… за то ему і наказаніє. А ти уважаєш отца? Слушаешся? – зненацька грізно запитується член.

– Слухаюсь… – відмовляє переляканий його голосом хлопець.

– То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! – промовля член, удаючись уже до всіх школярів, а ті зо страхом дивились на все, що робилося у їх перед очима.

– Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу, – промовив член.

Тут уже було його широке поле до діяльності, і він, розгорнувши свого завдачника і нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав.

– Тепер по-руському!

– Читай! – промовив учитель, показуючи хлопцеві в книжку.

– «Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки»… і т. і.

– Розкажи!

Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи:

– …вона слихала, шо у людей больші руки і очки… стоїть та й крутить хвостом…

– Да, очки надела, – додає член. – Хорошо! Будеть! – промовив він і, нахилившись над реєстром, хотів писати «балли».

– Может бить, пісать єщо? – спитавсь учитель.

– Мм… – муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжні правила правопису. – Нехай пишеть!..

Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовій таблиці.

Потім почали виправляти помилки. Член якось підсунув до себе книжку і, звіряючи з нею написане, знайшов дві помилки. Зоставалось їх ще з п’ятеро, але член сказав, що все останнє так, і хлопця пущено.

Саме таким робом[40] узялися й до другого школяра. Тільки, як дійшли до арифметики, бідолашний ніяк не міг рішити завдачу – даремно направляв його вчитель, даремно підганяв член. Нарешті, член не вдержавсь:

– Шо ето? – зненацька крикнув він. – Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт[41]!

Бідолашний учитель тільки крутивсь на одному місці. Школярі сиділи білі, як крейда.

Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далі все голосніше й голосніше, і перейшло, нарешті, у голосні заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегідь хотів утікати від «пана».

– У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому піду! – ридаючи казав він.

Почувши це, член зупинився. Вчитель побіг до хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.

Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на «свідоцтва», відбувся тихо, надто, що всі вони «арихметику» знали, і пан член не мав рації сердитися.

Нарешті скінчили. Пан член устав.

– А тєх не будем екзаменовать? – спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.

– Ннєт… Та они умєють читать?.. – казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин. – Хлопці, читать умєєтє? – запитався він у школярів.

– Умієм… – несміливо відмовили деякі.

– А щитать? Ну: дважди сєм?

– Чотирнадцять! – гукнули всі відразу.

– А 25 без 7?

– Вісімнадцять.

– Ну… – промовив член, вагаючись.

– Може, закусить би… – обізвавсь батюшка.

– Обикновенно… не мішало б… Ну, дєті, – знов озвався він до школярів, а ті чогось повставали, – значить, ви тепер получите свідєтельство – коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человек тьомний… А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика – то велика наука!.. – і показуючи великість «арихметики» яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і погрожаючи, штрикнув їм у повітря.

Далі течія членового красномовства всохла, і він став, не знаючи, що казати… Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.

– Так от шо… теє… – почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, – школа у вас хорошая, і я так доложу у совет. I арихметику знають, – один не знаєть, ну, та то вже нічево… – І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.

– Так їх распустіть? – спитав учитель.

– Еге, да…

– Читайте молитву! – промовив учитель.

Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву.

– Ну, тепер теє… домой ідіть! – почав член. – А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того… й водочка?..

– А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!..

– Так, так… От ми там і протокол[42] екзаменськой подпишем…

Без хліба

І

Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною – хлопчик був, невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, – з чужого села він її взяв, – а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, – купили її торішню весну, – та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нічого – не то що теличці. Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того доможеться?

На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер