Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

class="p">Дарданелльська операція була, мабуть, одним із найбільш їдких обвинувачень проти Черчилля. І в 1940 році спогади про ті події на півострові Ґалліполі ще не вщухли й отруювали почуття людей до нього та сіяли сумніви стосовно того, чи гідною він є людиною, щоб вести країну у війні. Навіть тих, хто вважав його вчинки видатними (а для більшості це було очевидно), часто бентежили його нерозсудливість, його схильність до перебільшення, до перезбудження, навіть істерії. У 1931-му, наприклад, його настільки розлютила перспектива незалежності Індії, що він назвав Магатму Ґанді «напівголим факіром», — і ці слова в Індії не забули.

Поповнює список його невдач ситуація з кризою через зречення престолу 1936 року. Схибивши з тлумаченням почуттів народу стосовно цієї події, він дотримувався думки: мовляв, король Англії має право одружитися з будь-якою спритною дівкою, як йому заманеться: американкою, розлученою, всякою, — а інакше в чому сенс бути королем? Коли Черчилль виголошував промову на захист Едуарда VIII (який, парадоксально, мав пронацистські погляди і, якби залишився на троні, становив би для Черчилля чималу проблему), усі в Палаті так його перекрикували, що він повністю втратив контроль над аудиторією.

Недруги вбачали в Черчиллі колосальну самозакоханість, жагу осідлати будь-яку хвилю, а то й хвильку, і мчати нею доти, доки вона не розіб’ється в піну об берег. І коли супротивники чули загрозливі лайки Черчилля щодо Гітлера та небезпеки німецького переозброєння, вони розуміли: як ця людина лаяла все раніше, вона лаятиме все і надалі, і це стало частиною загальної картини — як оте всекритикування в Гайд-парку.

Потрібно визнати, що така його репутація не взялася нізвідки. Мала існувати причина того, чому його вважали таким зухвалим та «нездоровим», і вона існувала. Певною мірою саме так воно й було: він і справді поводився з якоюсь такою вірою у власні сили, що здатна обдурити саму смерть, і переходив межу настільки, що ніхто не назвав би це розумним. Та в чому був корінь такої поведінки?

Упродовж усієї ранньої кар’єри не просто сформувалася думка, що йому не можна довіряти і на нього не можна покластись; вважали, що він природжено ненадійний. Народжений під мерехтливою зіркою.

Якось мені вдалося навідатись у ту саму кімнату, побачити те саме ложе, де трапилося те преважливе дійство. Коридором далі, а точніше, кількома коридорами, розпочиналося святкування з нагоди вшанування 60-ї річниці з дня народження короля гедж-фондів34 ХХІ століття.

«Заждіть! — вигукнув я, коли нас провели до першої фаланги офіціанток із шампанським. — Чи можете ви показати нам кімнату, де народився Черчилль?»

І люб’язна економка провела нас бічним коридором до маленького квадратного покою на першому поверсі.

Коли двері зачинились, усі звуки притихли — і можна було уявити, що ми повернулися на 140 років назад, до кульмінаційного моменту іншої великої події. Можна примружитись і побачити газові лампи замість електричних, і жваве мерехтіння вогню на тих самих ситцевих шпалерах, і ті миски та глечики з фамільним гербом Мальборо.

І ось у моїй голові чітко змальовується та метушня: поспіхом скинуті з ліжка пальта гульвіс, глечики з гарячою водою, а на ліжку — Дженні Черчилль, яка звивається у таких пологових муках, що вже пізно підніматись нагору. Їй тільки двадцять, але в Лондоні її вже вважають однією з найпрекрасніших молодих жінок.

Весь день вони були на полюванні; за деякими твердженнями, раніше вона посковзнулась і впала; інші ж кажуть, що занадто захоплено крутилась на танцях. І о 1:30 ночі 30 листопада 1874 року вона народила сина — як описав її чоловік, «дивовижно милого і дуже здорового».

Щоб зрозуміти психологічний образ Вінстона Леонарда Спенсера-Черчилля, слід зважити, у який час і в якому місці відбувалися ті події. Кімната розташовувалась у серці Бленгеймського палацу — аж надмір грандіозного дому герцога Мальборо. У ньому 186 кімнат, а сама споруда займає 7 акрів (не згадуючи вже про озера, лабіринти, колони, парки, тріумфальні арки й таке інше). Це єдина некоролівська і неєпископська будівля в Британії, що зветься палацом.

Хоч у ній і є деякі хиби, вона, як на мене, є безсумнівно найвеличнішим витвором барокової архітектури Англії. Ці абсолютно симетричні підйоми і спади величезних крил, ці дивовижні безцільні парапети та камінь медового кольору. Бленгейм є архітектурним викликом, він ніби твердить: я великий, я більший і величніший, ніж будь-що тобою бачене.

Його було передано одному з предків династії Черчиллів, Джонові Черчиллю, герцогу Мальборо, за видатні заслуги: він дав прочуханки французам та посприяв тому, щоб Англія ХVІІІ століття посіла перше місце серед націй Європи. А народився Черчилль там саме тому, що це був його дім: він був онуком сьомого герцога, небожем восьмого герцога та першим кузеном дев’ятого — а якби в любого кузена не народився спадкоємець (а досить тривалий час було схоже, що так воно й буде), Черчилль і сам цілком міг би стати герцогом Мальборо.

Це важливо: він був не просто «з аристократів» — він був блакитної герцогської крові; це знання завжди стояло на передовій його свідомого «я», знання того, що він належить до династії одного з найвизначніших воєнних героїв цієї держави.

Час його народження теж дещо означав: з’явився він на світ на два місяці раніше, ніж очікувалося, лише через сім місяців після весілля. Це викликало здивовані погляди. Хоч можливо було й те, що народився він передчасно, найпростіше пояснення — термін повний, а от зачаття було позашлюбним.

Якщо так і було, це не дивно, оскільки батьки його були по-своєму настільки ж самовільні й нестандартні, як він. І їхнім найважливішим внеском є те, що вони обоє недбало виховували свою дитину.

Його мати була донькою успішного американського бізнесмена Леонарда Джерома, чоловіка, котрий свого часу володів контрольним пакетом акцій «Нью-Йорк Таймс», скаковими кіньми та оперним театром і кохався з примами. У Дженні (начебто) було невеличке татуювання дракона на зап’ясті та (безсумнівно) принадна бездоганна фігура. Ще їй приписують винайдення коктейлю «Мангеттен». А завдяки дотепності та хижій «пантерячій» зовнішності вона мала штабелі шанувальників включно з принцом Вельським. І врешті, вона тричі була заміжня, а деякі з чоловіків були навіть молодші за її сина.

«Вона світила мені, як вечірня зоря, — згодом писав Черчилль. — І я любив її ніжно, хоча й на відстані». Його листи часів навчання сповнені тужливих закликів про любов, гроші й візити. Але хто справді відлив у форму його особистість, то це батько — спершу огидним вихованням, а потім передчасною смертю.

Читаючи Рендольфові